Наприкінці 1839 року 25-річний Тарас Шевченко почав писати у Санкт-Петербурзі романтичну поему «Іван Підкова». Поет бажав припасти до життєдайного джерела минувшини України, відшукати там приклади нестримного прагнення волі, відваги (яка зневажає саму смерть), благородства, широти вчинків та думок. І ось, вірячи, що:
Було колись — запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю,
Шевченко, бажаючи художньо проілюструвати це, звернувся до образу Івана Підкови, легендарного ватажка козаків і селян другої половини XVI століття. Автор, ясна річ, знав, що відомостей про стародавнього отамана-героя збереглося дуже мало, але вирішив використати можливість вільно розставляти акценти, відштовхуючись не так від документів, як від власного бачення подій. У поемі Іван Підкова очолює морський похід козаків, віддаючи такий наказ:
У Царград, до султана
Поїдемо в гості!
Шевченко пам’ятав, що достовірних відомостей про участь історичного Івана Підкови у козацьких рейдах Чорним морем немає. Але, мабуть, не тільки в цьому причина того, що поема залишилася незакінченою. Поет (можливо, підсвідомо) прагнув більшої конкретності у зображенні подій, більшої їх достовірності (що й було блискуче досягнуто у поемі «Гайдамаки»). А образ Підкови все ж вийшов дещо абстрактним, він нічим не відрізнявся від портретів сотень інших отаманів: тут і «люлька в роті», і закручена за вухо чуприна тощо. Очевидно, сам автор відчував це, що і вплинуло на долю твору. Проте Іван Підкова міцно увійшов у свідомість українців насамперед як герой шевченкової поеми. А що ж розповідають про реального Підкову скупі документальні джерела? Дещо можемо дізнатись iз «Хроніки» польського історика кінця XVI століття Мартина Бєльського. Але спочатку трохи передісторії.
У 1576 році, після двох років «безкоролів’я», королем Речі Посполитої було нарешті обрано Стефана Баторія, правителя Семигороддя (Трансильванії). Людина твердої та владної вдачі, холодного, проникливого розуму, перед Баторієм швидко постала проблема: як поставитись до українського козацького руху, що тоді стрімко міцнів і розвивався (вже прогриміло ім’я Байди Вишневецького), як будувати відносини iз Запоріжжям? І новий король вирішив продовжувати політику своїх попередників, перш за все Сигізмунда-Августа: коли відчувалася потреба у військовій службі козаків (у разі нападів турків, татар — їх запрошували захищати Річ Посполиту, обіцяли монаршу милість та усілякі привілеї. А в інші часи до козаків ставились вороже, вдавались до репресій, прагнучи приборкати цей непокірний люд. Уряд взагалі не знав, до якого стану, власне, слід віднести запорожців: до шляхетського (переважала думка, що це — абсурд), міщанського, селянського? А тим часом події висували на передній план людей колоритних, з бунтівною вдачею, що їх одні з сучасників вважали просто розбійниками, інші — авантюристами, шукачами пригод, а треті — визволителями з чужоземного ярма. Таким був i Іван Підкова.
Ані Бєльський, ані будь хто інший з тодішніх істориків не дають нам відповіді навіть на перше, здавалось б, найпростіше запитання: а хто такий Підкова, якого роду він, чи відомо його походження? Існують різні версії: за першою, Іван Підкова — простий селянин, що в молоді роки пристав до козаків: за другою, Підкова — двоюрідний брат Івоні, котрий 1574 року спробував (невдало) стати господарем Молдови й вивести її з під влади турецького султана. Якщоправильною є друга версія, то й Підкова, й Івоня — люди аж ніяк не простого селянського походження, бо навряд чи навіть у ті бурхливі часи пересічний селянин міг би розраховувати стати правителем цілої країни, хай і такої невеликої, як Молдова. У кожному разі вперше ми дізнаємося про Підкову саме під час чергового загострення боротьби за престол молдовського господаря.
Події розвивалися так. Піддані господаря Молдови Петра, обурені його жорстокістю, підступністю та рабською догідливістю турецькому султану, послали гінців до козацького загону, яким командував Іван Підкова, та запропонували йому стати володарем замість Петра (історик Бєльський називає людей, що скаржилися, волохами). За козацькими поняттями того часу, такі пропозиції варто було приймати, бо відкривався шлях до слави, влади, а, крім того, з’являлася можливість визволити одновірців — християн з-під ярма султана. Але Підкова не був таким уже наївним відчайдушником — очевидно, то була людина досить обережна, розважлива, він удав, що взагалі не знає, чим міг допомогти волохам у їхній біді. І лише коли йому було показано листи від бояр волоських до православного магната Костянтина Острозького з проханням допомогти, а також до барського старости (сучасна Вінницька область) аналогічного змісту — отаман почав діяти. Було це, очевидно, у серпні 1577 року.
Староста міста Бар, коли з’явився Підкова зі своїми людьми, вислухав його, але у конкретній допомозі відмовив, бо втручання призвело б до неминучої війни з Туреччиною. Максимум того, на що він був згодний — це написати листа королю з відповідним проханням про підтримку православним. А поки від отамана зажадали залишити місто. Підкова, мабуть, чимдалі переконувався, що діяти доведеться на свій страх і ризик. І тут дуже вчасно надійшла допомога: загін iз 330 відбірних козаків на чолі з гетьманом Шахом приєднався до Підкови. Підтримав його грошима та своїми людьми і прикордонний шляхтич Станіслав Копицький.
Спочатку козаки, побачивши переважаючі сили господаря Петра й турок, мусили відступити. Тим часом господар негайно надіслав скаргу королю Стефану Баторію: мовляв, бунтівні козаки хочуть посадити на волоському господарстві «якогось Підкову». Король віддав наказ схопити непокірного отамана, але Підкова, що перебував у місті Немирові на Вінниччині, вже встиг знову зібрати людей (тамтешній староста не видав його) і разом iз Шахом підготуватися до другого, цього разу більш успішного, рейду.
Вже у місті Сороки Підкову та його козаків приймали як визволителя та володаря; були випущені православні з в’язниць, розділено між голотою майно багатих (український Робін Гуд, чи не так?). Після цього козаки взяли у облогу Ясси. Господар Петро виставив проти них чимале військо, яке мало, зокрема, й вогнепальну зброю. Але козаки Підкови, швидко зрозумівши, що мають справу з рушницями старого зразка, які спочатку запалювали, підносячи гнота, навчилися, побачивши димок, швидко падати на землю — і це робило їх недосяжними для пострілів.
Петро мусив відступити з Ясс. Підкова з козаками увійшов до міста в грудні 1577 р. Перше, що він зробив — випустив на волю всіх полонених без викупу, після цього написав листа до султана з вимогою визнати його законним господарем. Але не все було так просто: над головою отамана почали згущатися хмари. Петро був у дружніх стосунках із самим королем Стефаном; заручившись підтримкою родича короля, Христофора Баторія, господаря Семигороддя, він знову почав збирати військо проти Івана. І тут Іван припустився фатальної помилки (очевидно, він був таки занадто довірливою людиною). Піддавшись на умовляння брацлавського воєводи Яна Збаразького, Підкова вирішив звернутися до «милості і суду» короля Стефана Баторія (а він знав, що король уже давав наказ схопити його!). Але Стефан, який вів тоді важку і виснажливу війну з московським царем Іваном Грозним, зовсім не хотів створювати у себе в тилу додаткові проблеми і сваритись через Підкову з могутньою Портою. Король розпорядився заарештувати козацького ватажка, доставити у Львів, де після нелюдських катувань його було страчено навесні 1578 року.
Понад 420 років минуло відтоді, а не полишає враження, що Підкова багато в чому представляє і для нас інтерес. У ньому наче сконцентрувалися деякі типові риси українського характеру: водночас обережність у підході до справи і безмежна відвага, народна хитрість та дивовижна, неймовірна довірливість перед обличчям «доброго короля». Мабуть, у кожному з нас є принаймні маленька часточка від Підкови. Отож, знати про нього не зайвим буде і нам.
Немає коментарів:
Дописати коментар