вівторок, 15 березня 2016 р.

Валерій ТЕРЗІ, Пісня про лелеку

Валерій ТЕРЗІ

 ПІСНЯ ПРО ЛЕЛЕКУ

/у шести заспівах із приспівами/


Від автора
Я належу до сімдесятників, а вони, як відомо, дистанціювалися від політики у своєрідну внутрішню еміграцію. Як і багато моїх колег із витісненого покоління, я не друкував своїх творів і залишався в андеґраунді.
Моя пісня не вигадана, я йшов через правду життя до художньої правди.  


                                                                                           Куди йдемо? Яка нас хвиля
                                                                                                          Жене на камяні вітри?
                                                                                                          Якого виґвалтуєм звіра,
                                                                                                          Щоб з ним загинуть допори?
                                                                                                          Атомні цвяхи, мудрі бляхи
                                                                                                          І філософські манівці,
                                                                                                          І сита морда костомахи
                                                                                                          З кривавим прапором в руці.

Іван Драч

 Заспів перший

Василь сидів на березі невеличкого затишного ставка, обсадженого розлогими вербами, що опустили свої віти у спокійну воду, й намагався відігнати від себе нав`язливу, немов осіння муха, думку, але вона досаждала йому з кожною хвилиною все більше й більше, через що тривога в душі чоловіка наростала, як морська хвиля: «Тільки сонце сяде за обрій, Федора не стане».
Він відганяв від себе причепу, пробував зосередитися на поплавцеві, але всі його намагання були марними. І хоч Василь сидів спиною до сонця, але усім своїм тілом відчував червоний його колір, чув його на потилиці й на плечах. Йому хотілося обернутися й крикнути безжальному світилу: зупинись! не сідай! Але в той же час він прекрасно розумів, що його наказу не буде виконано, і в природі нічого не зміниться від того, що саме в ці хвилини перестане битися серце людини, всього однієї людини…На зміну дневі прийде ніч, на небі з`являться зорі, як і тисячі років до цього, і позиратимуть байдуже на стомлену за день землю. І стоятимуть під зорями замріяні верби, але вже без Федора. Невблаганного часу не спинити, як не спинити великого земного руху навколо сьогоднішнього червоного сонця.
А воно повільно занурювалося в обрій. Василь механічно змотав вудки, прив`язав їх до велосипеда й за своїми сумними думками навіть не помітив, що до нього під`їхав мотоцикліст.  Отямився, коли той запитав:
- Ви Василь?
- Так, я Василь, - він усе зрозумів: Федір відійшов.
- Вас Ганна кличе – Федя помер.
І це було сказано так спокійно, що Василь здивовано подивився на посланця від Гані. Звідки в людині така байдужість? Він вів нагору велосипед, який залишав у теплій пилюці слід, що петляв. Вечірнє село готувалося до ночі, оповите прозорим димком. Із дворів чулося кувікання свиней, яких годували хазяї, до Василя долинав запах парного молока, чоловік навіть чув, як цівка молока дзвінко наповнювала дійницю. Дивувався, що у такі хвилини всі ці запахи і звуки здатний сприймати, а десь зовсім недалеко знайшов свій спокій і лежить, холоне Федір.
«Рано, дуже рано ти заспокоївся, друже! – думав він і картав себе за те, що не знайшов у собі сили бути поруч із Федором саме тоді, коли той помирав. Не вистачало більше ні фізичних, ні моральних сил дивитися на його страждання.
Василь котив велосипеда і перебирав у пам`яті події останнього дня: чи все він правильно робив сьогодні. Для чого це все? Федора вже немає, і ніхто не зможе докинути йому, Василеві, будь-якого докору. А хіба людина сама собі не судія?
Уранці, коли Федір розплющив очі і побачив, що біля нього сидить Василь, сказав:
- Відвези мене додому, там помирати буду. Сьогодні, мабуть, мені вже й кінець. Відтоптав я своє…
Василь хотів заперечити йому, але Федір мляво поворушив пальцями і продовжував:
- Відтоптав, відтоптав… Не побачити мені вже Ігорка, синулю мого… Не побачити…
Йому важко було говорити, він втомився від власних слів і тому замовчав, відпочивав. Василь хотів підвестися й вийти з палати, але Федір знову заговорив:
- Вась, ти тільки не сердься…
- Та ти що? Що ти! – злякався Василь, готовий негайно виконати будь-яке Федорове прохання.
- Так хочу черешень… Принеси мені черешень…
Василь вийшов із палати, він спотикався, неначе п`яний, і побрів коридором. Де їх узяти зараз, ті черешні? Спустився з другого поверху і опинився у лікарняному дворі, розгублено присів на лаву. Куди бігти, де шукати ягід? І в цей момент чоловік помітив, що молода жінка, яка проходила повз нього, несла целофановий пакет із жовтими черешнями. Саме проведіння посилало йому зараз цю жінку із її пакетом.
- Вибачте, будьте ласкаві, - зупинив він жіночку, - а ви не дасте мені ягід?
Молодиця здивовано подивилася на Василя, зміряла його підозрілим поглядом, але мовчки дістала з пакета добру пригорщу черешень і висипала їх у простягнуті Василеві долоні. Він побіг нагору, до Федора, забув навіть подякувати жінці, чим ще більше здивував її. Нехай вона простить йому, нехай не думає, що він невдячний! Навпаки, Василь дякував їй подумки, як дякував би людині, що дала б йому напитися у спекотний день у пустелі, якби він, ненароком, туди потрапив.
Василь помив ягоди, віддихався біля дверей палати, хвилину постояв біля них і зайшов до кімнати. Він ніс білу черешню, як несуть дорогоцінний дарунок.
- Ось покуштуй. Я приніс тобі…
Федір глянув убік Василя якимсь безтямним безбарвним поглядом. Поступово його стомлені очі наповнилися теплом і радістю:
- Спасибі тобі, друже, - прошепотів він.
Василь виклав ягоди на тарілку, підвів Федора, обклав його подушками і почав годувати черешнею. Він тримав ягоди за хвостики і вкладав до його рота по одній. Хворий відщипував зубами від плодоніжок жовті ягоди і розкушував їх, він ковтав черешні, а кісточки випльовував на Василеву долоню, яку той підставляв йому човником до рота. Дуже скоро Федір втомився, і Василь, прибрав подушки та вклав його у ліжко зручніше. Невдовзі Федір задрімав.
Василь стояв поруч і думав, хоча йому було ще рано про це думати, чи знайдеться у його останні дні людина, яка так, як оце зараз він, принесла б йому черешень? Нехай навіть не черешень, а просто склянку води. Він тріпонув своєю довгою чуприною, неначе відганяв від себе нерозумну думку, й вирішив піти до головного лікаря просити машини, щоб відвезти Федора додому.
Уже десь аж після обіду машина була готова, Федора вклали на ноші, і Василь повіз його додому. Дорога була поганою, і чоловік із жахом поглядав, як трясе бідного Федора, раз-у-раз прохав водія їхати повільніше. «Важкий твій останній шлях додому» - із жалем думав він, і на черговій ковбані міцно стиснув зуби, що аж заскреготіли вони, вилаявся, навіть сам не знав, на чию адресу:
- Щоб тебе по оцій дорозі трясли отак, коли будеш їхати у свій останній путь!
Василь думав тоді про Федорові слова, адресовані Ганні, що сиділа біля нього і плакала:
- Нехай Василь мене поховає. Одягнете на мене отого чеського костюма, що ми з тобою перед тим, як я до лікарні ліг, купили.
Василь десь читав, що людина відчуває свій останній день, але не вірив цьому, і ось став свідком такої трагічної інтуіції сам. «Якби ж то можна було у цей час прочитати всі думки приреченої на смерть людини», - подумав тоді він. Тут спрацював унутрішній механізм літератора, який щось там пробує писати. Багато хто із письменників описував думки вмираючих, але то були плоди їхньої творчої фантазії. Один лише великий психолог Джек Лондон зумів передати на папері, і не чиїсь, а свої останні в цьому житті думки і то, на погляд Василя, чисто інтуїтивно.
Нарешті, з горем навпіл, приїхали додому, до Федорового дому. Біленька хатка  стояла в глибині довгого двору, застеленого споришем. Назустріч вибігла схвильована Ганна, плеснула в долоні, заметушилася навкруг носилок, на яких лежав ледве теплий Федір. Занесли до хати, вклали в ліжко.
Водій пішов собі мовчки, навіть не попрощався, бо вважав, що слова «до побачення», або «бувайте здорові» будуть тут зовсім недоречними, а Василь забув йому подякувати і віднести до машини ноші.
Ганна постояла із хвилинку біля чоловіка і вийшла надвір, залишила біля нього Василя. А Василеві зробилося страшно у тій напівтемній кімнаті, бо денне світло заступали знадвору густі горіхові гілки. Він із жахом оглянувся, неначе шукав, чи немає когось іззаду, навіть підвівся зі стільця. У ту хвилину, спокійний до цього, Федір розплющив очі і щось хотів сказати, бо  впізнав Василя. Він силкувався мовити якісь слова, але з його рота виривався незрозумілий белькіт, у виснажених грудях теж щось булькотіло.
Федір зрозумів, що Василь ніяк його не зрозуміє і безсило зів`яв. Тільки сльоза покотилася по висушеному жовтому обличчю. Василь помітив, що вона знайшла собі серед зморшок ямку і наповнила її. Він узяв марлеву серветку і промокнув ту сльозу. На серветці залишилася жовта плямочка.
Це здивувало його і налякало, навіть холодок пробіг поза спиною. Він згадав, що вже бачив цей страшний жовтий колір, але тоді не звернув на нього уваги. То було в лікарні, коли він виливав у туалеті із судна Федорову сечу, вона «облягла» унітаз, неначе олія, і залишила на кахлю жовтий слід. Страшна хвороба доїдає Федора, жовч розлилася по всьому його тілу, навіть сльози й ті – жовті.
Василь змочив мокрою ваткою губи вмираючому і вийшов надвір. Ганна поралася біля помийниці, готувала їжу свиням. Вона не звертала на Василя ніякої уваги. Він сів на стільчик і мовчки запалив цигарку, втягував у себе дим і відчував, як починає дзвеніти в голові. П`ять безсонних ночей давалися взнаки.
Від сараю повернулася Ганна, вона підійшла до Василя і запросила його до літньої кухні поїсти. І тільки тепер він відчув, що дуже зголоднів, адже від учорашньої лікарняної каші, яка годилася б, хіба що, клеїти шпалери, нічого не мав у роті. Він швидко з`їв смажену картоплю, яка здалася йому смачнішою від усіх делікатесів світу.
Подякував Ганні і разом із нею вийшов на подвір. Говорили про те, що Федорові недовго вже залишилося мучитися. Позад Василя курка тріпнула крильми. Від цього звуку його аж підкинуло! Отакі в нього були нерви на той час. Ні! Так далі не можна! Потрібно заспокоїтися. Глянув навкруги і побачив вудки, які лежали на погребі. Взяв їх і поїхав на велосипеді до ставка.
Сонце вже до обрію хилилося, а Василь сидів, на поплавець поглядав, а думка про Федора не йшла йому з голови. Оце, як сонце сяде, його, по всьому видать, і не стане… «Не треба було його залишати, не потрібно було!» - катував себе Василь, коли закочував велосипед у двір. Він ще тоді, коли брав вудки, вагався, чи правильно чинить, Десь там, глибоко в душі, ворушився хробачок літератора: не ходи, простеж до кінця, колись згодиться… Зараз, із злістю на того хробака, лаяв себе за те, що залишив Федора, і не був поруч із ним у його останню хвилину. Може, йому було б легше. А чи вистачило б у Василя сили і сміливості закрити товаришеві очі?
Сінешні двері було відчинено навстіж.  Василь переступив через поріг, зайшов до кімнати, у якій десь із годину тому залишив ще живого Федора. У напівтемному приміщенні (світло горіло в іншій кімнаті) він помітив на лаві двох літніх жінок у чорних хустках, які скидалися на мудрих великих ворон. Ганна теж покрилася чорною хусткою й схилилася над ліжком, на якому «відпочивав» Федір, покритий із ніг до голови простирадлом. Ось він і відмучився…
Глибокий жаль сповнив стомлене Василеве серце. І хоча він добре знав, із якою образою на Ганну вмирав Федір, Василеві було зараз боляче і за неї. Саме здібність людини співчувати чужому нещастю і відрізняє її від тварин. І Василеві подумалося в ту хвилину, що люди сьогоднішнього дня у цій круговерті, що зветься роботою, у повсякденній колотнечі, що називається громадською діяльністю, у погоні за модними речами, у розшуках дефіцитних книжок (книголюбство стало останнім часом якоюсь масовою хворобою, і добре, якщо людина читає ці книжки, а не тільки тримає їх на полицях для краси) зовсім розучилися відчувати чуже горе. Кожен сидить у своїй залізобетонній клітці, і не дай Боже потурбувати його ненароком…
Коли помітила Василя, Ганна підвелася й сказала:
- Ось прийшли жінки, потрібно Федора обмити…
Вона й до цього була маленькою й некрасивою, а зараз стала ще меншою, ще страшнішою. Василь з неприязню, що проснулася в ньому, подивився на Ганну і подумав: « Як Федір міг із нею стільки прожити?», - а вголос сказав:
- Ні-ні! Обмити ще встигнемо. Нехай він спокійно пролежить дві години.
Десь аж після дванадцятої обмили Федора, і Василь заходився його голити, та ненароком порізав щоку. Потекла кров, ніяк не міг спинити, і знову страшно зробилося Василеві. А може, Федір ще не вмер…а вони із ним, як із мертвим. Подивився на Ганну. Вона була спокійною, не плакала. Та Господь із нею, не хотілося Василеві копирсатися в її душі та в її совісті.

 ПРИСПІВ

Радісна звістка, що скінчилася війна, разом із першими ластівками прилетіла в село у травневий день надвечір. Люди, а вдома залишилися тільки старі діди, баби, жінки і діти, ходили юрбами від хати до хати і вітали один одного з перемогою, тільки їхній двір обминали.
Старий батько сидів згорблений за столом, склав на нього великі загрубілі руки, а його сива патлата голова безсило схилилася на груди. Попід стіною на лаві також мовчки, немов горобці, вмостилися діти, а їх було тут восьмеро, й з цікавістю поглядали на батька. Мати клопоталася біля печі, ось вона вийняла рогачем великий казан із картоплею. Меншим було не зрозуміло, чому батько не радіє перемозі, старшенькі здогадувалися в чому тут справа.
Старий думав свою гірку думу:
«Діти ви мої, діти! Не винний я перед народом, не хотів я бути старостою, німці поставили, а люди згодилися. Як же ж я міг не погодитися? Аби не послухався їх, ви б іще тої зими сиротами залишилися б»!
Він оглянув їх, дітей своїх, важким поглядом і знову заховав колючі очі під густі брови:
 «І неправда, що я не радію перемозі! Я радий їй, радію ще й як! Закінчилося народне лихо! Ой, яке лихо… А думи мої гіркі від того, що не знаю, що ж буде тепер зі мною. Може, заберуть мене, старого, від вас. І залишитеся ви без батька. Не осиротив вас тоді, станете сиротами зараз. А я ж перед людьми чистий, нікому ніякого лиха не заподіяв. Ви ж, люди, бачили мене тоді, при німцях, хіба я ламав перед ними шапку? А скільки разів попереджав вас, що дітей ваших мають до Німеччини забирати, і ви їх до лісу відправляли? А мої малі діти скільки днів голодними сиділи, бо до лісу партизанам харчі відправляв, як і багато хто з вас це робив?»
Не забрали старого батька, залишили дітям, а тільки ж недовго він іще прожив, десь на третьому році по війні й помер. Тихо помер, мирно. Ліг спати й не прокинувся. І не дивно, що на його похорон зійшлося мало не усе село.
Малий Федик вертівся тоді попід ногами у дорослих і ніяк не міг зрозуміти, чому так багато людей у їхньому дворі, і чому батько лежать на столі і не встають.
Дитяче горе – коротке горе. Дні минали за днями, роки змінювалися новими роками. І школярик Федь прибігав із школи і питав у старших братів, чому його обзивають німецьким старостиням. І бігли старші бити тих, хто кривдив малого.
Та все минає, все проходить, як минають зими, як проходять весни. І вже п`ятикласник Федь прибігав із школи радісним, бо знову одержав п`ятірку, бо навчився грати на гармошці, і вчитель подарував йому пошарпаного інструмента, як найздібнішому до музики учневі. І гармошка була в його руках справжнім скарбом, дарма, що старенька. Федь беріг її, адже вчитель пройшов із нею всю війну. Коли хлопчина брав її до рук, двір сповнювався веселою, життєрадісною музикою. Тоді мати ставала біля хатніх дверей і прихиляла голову до одвірка, сумно дивилася на синочка і ковтала сльози через те, що його не може зараз побачити старий батько і почути його гри. Царства йому небесного…

 ЗАСПІВ ДРУГИЙ

Того літа Василя посилали до табору праці й відпочинку начальником і тому, як тільки вичитав лекції в медучилищі, він вирішив податися до тещі в сусідню область на пару тижнів. Йому подобалася тамтешня природа: село під лісом, а в лісі – ставочок. А риболовля – диво!
Приготував вудки, придбав квитки – їде! Аж тут від Ігоркової матері Ганни на Василеву адресу телеграму принесли: «Пришліть терміново Ігоря на п`яте». А сьогодні – четверте!
І закрутилося. Василева дружина голосить, бо Федір у лікарні лежав і не вдома, а в обласній:
- Це ж, мабуть, із ним щось трапилося, та не хочуть нас турбувати! Весною Федь на току працював, зерно протруював, в сам не вберігся. Біжи мерщій в училище, знайди Ігоря!
Добре, що училище недалеко, через дві зупинки – і там. На уроках Ігоря не застав, у гуртожиток – там теж його немає. Хтось із хлопців сказав, що в кіно він збирався. Справедлива злість розібрала Василя. «Ах ти ж гад, - думав він, - замість занять у кіно ходиш»? Він до кінотеатру – немає й там. Знову в гуртожиток – даремно. Біжить коридором у навчальний корпус і в дверях із Ігорем (лоб-у-лоб) зустрівся.
- Де це ти швендяєш? Батько там помирає, а ти тут уроки прогулюєш? Ось розкажу я йому!
- Якщо встигнете! – цинічно так цвіркнув крізь зуби.
Василь навіть розгубився, але ж тільки на якусь мить, а потім отямився і однією рукою ухопив його за сорочку на грудях, а другою щосили припечатав по обличчю двічі. Смиконувся Ігор, може, «здачі» й дав би – кремезний акселерат вимахав – та зустрівся із гнівним Василевим поглядом і відразу ж зів`яв.
- Ось тобі гроші – хутчій на вокзал по квиток – і до нас. Зрозумів?
Василь повернуся додому і почував себе розбитим вкрай. Зараз він щиро жалкував, що два роки тому запропонував Федорові віддати йому Ігоря «в науку». Тоді він майже місяць просидів із Ігорем, готував його до вступу в училище. Кожного дня про два-три диктанти писали, приклади з математики вирішували. Може, комусь із інших тещиних родичів, у Василевої тещі багато братів і сестер, і не запропонував би такої послуги, а ось Федір був Василеві найріднішим, бо людина він чудова, а талановитий!.. На баяні так грав – заслухаєшся. Як зайде, було, у двір, неначе сонечко з`являлося у похмуру днину. Іноді легенди рідного краю розповідав. Отоді Василь із блокнотом у руках сідав напроти нього і ледве встигав записувати. Федір майстерно володів рідною мовою, Василь зачудовано слухав і заздрив його м`якій вимові. До того ж можна було детальніше вивчити його симпатичне обличчя з добрими світлими очима. А очі ці були глибокими й розумними і завжди сповненими невисказаним смутком. Багато прочитав би в них досвідчений фізіономіст.
Коли Федір говорив, то блискучі його брови, немов крила птаха, нехай буде прощене тут банальне порівняння, але інше ніяк не підійшло б, то здіймалися, то опускалися…
Якщо він хвилювався, проводив вказівним пальцем по своєму рівному носі зверху вниз і назад. Цей жест ніяк не псував його розповіді, бо був природним. А іноді чоловік потирав кінчиками пальців високого лоба, часом прибирав із нього неслухняного хвилястого чуба, який, хоч Федорові було сорок два роки, залишався без жодної сивої волосини.
Згадка про Федора ще більше засмутила Василя. Не може така людина вмерти у сорок, не повинна! А чому це він передчасно ховає його? Дай Боже, щоб усе обійшлося!- втішав себе Василь.
Їхали втрьох: Василь, Ігор і Василева старша донька Наталя, яка до бабусі упросилася. Ігор мовчав, і Василь до нього не обзивався. Вийде до тамбура покурити, Ігор теж вийде. Тільки погляда з-під лоба.
Уранці (Ігор на одну зупинку ближче живе) мовчки й з поїзда зійшов. Василь не знав, чи зрозумів він тоді, що тяжко завинив, не перед Василем, а перед батьком своїм?
Коли добралися зі станції в село, в якому живе теща, нікого вдома не застали. Такий страх напав, блискавкою майнула думка, що це вони до Федора на похорон поїхали. Дивляться – теща попід яблунями з городу йде, аж тоді відлягло. А вона зайшла у двір, привіталася, а сама, як заплаче:
- Федь наш дуже поганий. Отруївся він, коли навесні пшеницю сіяли…
Другого ж дня подався Василь в область, знайшов лікарню, а головна медсестра його до Федора не пустила.
- Просіть дозволу, - говорить, - у головного лікаря, а тільки ж він на операції.
Василь запально пояснював, що він за триста кілометрів приїхав, щоб родича провідати, а вона на своєму стоїть – не можна без дозволу, й перед самим Василевим носом дверима грюкнула.
Отак і простояв у коридорі з одинадцятої до дев`ятнадцятої, доки дожидав на головного. Ноги потерпли, бо навіть сісти не було де – стільців немає. Коли Василь нагадав про себе, до нього вийшов стомлений літній чоловік, операція довгою була.
- Це ви мене чекаєте? – питає.
- Я, - відповів Василь.
- Буду відвертим – ваш Федір безнадійний. Операція потрібна, а згоди на неї він не дає. І так помру, - говорить. Хоча, якщо правду сказати, то надії на успіх – один відсоток із ста. Підшлункова – справа серйозна.
І дозволив Василеві побачитися з Федором, дуже здивувався, що медсестра його не впустила. Зайшов Василь до палати й остовпів. На ліжку лежала людина, яка чимось віддалено нагадувала йому Федора, отого життєрадісного, веселого чоловіка, яким від ще донедавна був. Обличчя жовте, руки теж жовті. Василя найбільше вразило, що навіть шкіра голови була жовтою. І такий жаль його взяв, що він ледве не заплакав, але втримався – не можна ж при хворому.
Федір впізнав Василя, на його очах виступили сльози…
- Оце мені, Васильчику, вже жаба й цицьки дасть.
- Чого це ти, Федю? Ми з тобою ще на Ігоровім весіллі потанцюємо, - сказав, аби заспокоїти його, а сам розумів, що правду Федір говорить. Недовго вже мучитися йому залишилося…

 ПРИСПІВ

Отут, біля могили великого Кобзаря, дивився Федір на нічний Дніпро, а бачив себе на своїй батьківщині і радів із того, що закінчив училище і зможе, нарешті, самостійно працювати й приносити користь не тільки чужим людям, але й допомагатиме матеріально матері, яка його із таким трудом вивчила, важко працювала на буряках, хоча давно вже була на пенсії. Тільки ж що то була за пенсія – дванадцять карбованців. Насмішка – не пенсія. Він із вдячністю згадував старших сестер, які йому теж допомагали. Це вони, коли Федір повернувся з армії, наполягли на тому, щоб він пішов до культосвітнього, не дозволили «закопати» свої музичні здібності і талант…
Диплом «із відзнакою» за пазухою приємно холодив груди, а поруч із Федором стояла його Марієчка, маленька й метка співачка, що не побігла зараз із однокашниками, а залишилася з ним і чекала заповітних слів, які він мав же ж їй сказати. Вона відчувала їх, ці, ще не народжені, слова, й хвилювалася від їхньої невисказаності.
Ще мить тому гомінка юрба щасливих юнаків і дівчат доспівала для Кобзаря свою пісню, поклала на його могилу квіти і скотилася вниз із Чернечої гори і непомітно розбіглася парами у різні боки паку. Вони прощалися із канівськими горбами, бо попереду чекало на них самостійне життя, і хто зна, коли ще вони приїдуть сюди…
Легкий вітерець повіяв від Дніпра і приніс несподівану прохолоду. Скоро зійде сонце, і закінчиться юність, Федорова юність. Що там чекає на нього? Яке ти, життя?
- Життя чудове, - сказав тихо Федір і ніжно, але не дуже зграбно обняв подругу, - Знаєш, Марійко! Я сьогодні ж поїду додому. Буду працювати, буду культуру нести в маси.
Він не лякався свої високих слів, бо свято вірив, що дрімотні часи минули. Йшов шістдесят п`ятий рік. Два десятиліття, як скінчилася війна. Люди почали краще жити, смачніше їсти. Пора й про духовне подумати.
Федір блискуче склав випускні іспити, йому навіть запропонували роботу акомпаніатором у державний народний хор, а він відмовився, додому поросився, чим немало здивував і викладачів, і однокурсників. Нехай собі дивуються, а він поїде в свій район, буде сільським завклубом, а головне – буде жити поруч із матір`ю – у сусідньому селі. Найбільше засмутилася від Федорового вибору Марійка, адже вона співатиме в тому хорі, від якого відмовився Федір.
Дівчина притулилася спиною до теплих Федорових грудей, вона чекала від нього слів кохання й відчувала, як стугонить його серце, але Федір мовчав. Що він міг Марійці сказати, цьому тендітному і молоденькому створінню? Що запропонувати? Щоб вона залишила свою майбутню цікаву роботу й поїхала з ним у село? Поїхати ж із нею він не зможе. Міняти свого наміру не хотів, адже не хлопчак уже, двадцять три стукнуло.
Обнімав Марійку, чув як здригаються від німого плачу її худенькі плечі, але вперто продовжував мовчати, хоча мав за душею для неї багато щирих і ласкавих слів, які давно приберіг для цього останнього їхнього ранку.
Обрій посвітлішав, його чітка риска поступово розпливалася, і раптом несподівано показався окраєць червоної хлібини. Він збільшувався- збільшувався, і ось на світлій скатертині неба лежала ця свіжа гаряча хлібина і поступово перетворилася на золотисту. Хотілося простягнути руки і відламати кусень хрумкої шкоринки, як колись у дитинстві, коли мати виймала свіжий гарячий хліб із печі.
Двоє молодих людей стояли на високій Чернечій горі й дивилися на молоде сонце, вони думали про свою нерозділену, невисказану любов і про те життя, що чекало на них уже завтра. Господь створив людину для щастя, а чи завжди може людина розпорядитися своїм життям так, щоб бути щасливою...

 ЗАСПІВ ТРЕТІЙ

Гарне це обласне місто, широко розкинулося воно посеред українських степів, але Василеві не хотілося його оглядати, тому що важкий настрій володів цього вечора його єством. Федорів жалюгідний вигляд боляче вдарив по нервах, і чоловік брів вечірніми вулицями і шукав собі пристановища на ніч. Тільки пізно увечері йому  вдалося відпочити, бо не так і легко було знайти місце в готелі. І хоча Василь був страшенно зморений від довгого стояння в лікарні, заснути не міг майже до ранку.
Усе думав, а думалося напрочуд легко, про сенс нашого існування. Як із ким, а з ним таке буває, коли серед швидкого плину життя доводиться іноді різко загальмувати. Біжиш, біжиш, немає часу оглянутися, але раптом – перепона: смерть рідної або дорогої тобі людини. Отоді зупиняєшся на деякий, хоч  і короткий, час. Зупинишся, закліпаєш очима. Та що ж це таке коїться?
У той вечір він більше про Федора думав, згадував свої із ним зустрічі. Ще в молодості, коли Василь тільки одружився на Федоровій племінниці, вони потоваришували з ним по-справжньому, хоча й бачилися рідко: Василь бував у їхніх краях тільки у відпусках. Тоді теща усіма силами намагалася розлучити його із своєю дочкою, правда, таємно від Василя. Не подобався їй зятьок. Буває й таке. І молодий дуже, і без освіти. Дочка із інститутським дипломом, а він – простий собі робітник.
Пригадався той липень, коли дружина ніяк не могла відняти їхню меншу доньку Олесю від грудей. І тоді було вирішено, що Василь поїде з маленькою до тещі… А дитині було рік і два місяці. Зараз ці спогади викликали легку усмішку, а тоді було зовсім нелегко. Маля відірвали від мамки…
Цілу ніч воно в поїзді провередувало, а потім – ще півдня в дорозі. Василь годує дитину, переодягає, коли змокріє, як молодая мати. І не важко йому, не соромно, бо ж своє. Люди з цікавістю на нього позирали. Нарешті добрався. Тесть зрадів, а від тещі холодком повіяло. Нагодував дитину, скупав її. Сидить воно на ліжку рожеве й свіженьке, рученята протягує, плаче, немов до матусі проситься, а матусі немає. Узяв Василь її на руки, носить по хаті – мовчить, як тільки до ліжка положить – знову в крик. І так – до трьох годин ранку.
Теща із тестем на кухні сплять, їм через коридорчик, може, й чутно було, але ж підмінити Василя ніхто не прийшов. Нарешті його Олеся заснула, заснув і він біля неї, немов у безодню пірнув. А вранці не почув, як дочка через нього переповзла і сковзнула з ліжка на підлогу.
Василь прокинувся від крику тещі, протер очі й навіть спочатку не зрозумів, чому вона лементує. Дивиться, а його дитина сидить на тещиних нових ряднах і займається живописом – розмазує малесенькими рученятами свою ж кучку.
- У мене теж син є, та хіба ж він так довго спить! – із злістю просичала теща і вийшла з кімнати.
Схопився Василь, глянув на годинника – о пів на дев`яту – і заходився прибирати доньчині живописання. Привів і дитя в порядок. Снідати не хотілося – кусень у горлі застрявав. Після сніданку батько запропонував піти у поле , щоб допомогти матері сапати ділянку кукурудзи. Олесю залишили на бабу Варвару – тещину і Федорову матір.
Цілий день у полі на спеці пробули, а увечері, коли повернулися додому, то застали бабу дрімаючою в холодочку, а Олесю - в мокрих штаненятах, яка повзала по двору і розмазувала вже курячі кучки. Підбіг Василь до дитини, а воно замурзане, немов чортеня, зняв із неї штаненята і злякався. До сліз стало жалко дитини: запріло сердешне, аж рани з`явилися.
Теща мовчки подивилася й подалася поратися до свиней. Василь нагрів води, скупав дитину, присипав запрілості, й увесь цей час не міг вгамувати в собі образи. Чому теща так любить його старшу доньку Наталку і така байдужа до меншої Олесі? Мабуть, тому, що Наталя - її найперша онука, а значить, і найрідніша, а ще тому, що вона була в них із восьми місяців і до трьох років. Прийшли ж вони тоді на виручку в скрутні часи, взяли до себе Наталю. Чому ж зараз із Олесею отак? Хіба вона з іншого тіста зліплена?
Хотів другого ж дня додому їхати – тесть уговорив залишитися. І була ще одна безсонна ніч, а вдень – знову робота в полі. Коли надвечір повернулися додому, то застала у дворі нову гостю – меншу жінчину сестру Людмилу. Василь, звичайно ж, знову був зайнятий дитиною. Потикнувся на кухню за молоком, коли чує, що про нього говорять – він і зупинився, і розгубився… Двері було відхилено, Василеві чутно:
- І чого це вона його прислала! Очі мої на нього не дивилися б! – теща.
Василь різко розвернувся – і до дверей! Куди? Образа страшна! Узяв на руки донечку, занурився лицем у її сорочечку й подибав за хату в садок. Стоїть, грудку, що в горлі застрягла, ніяк не проковтне. Але ж через деякий чай узяв таки себе в руки – заспокоївся. Вода на плитці під вишнею підігрілася, заходився купати малу. А коли вона, рум`яна і голенька, сиділа в ліжку, почав шукати гребінець на полиці, щоб розчесати дитя. Помацав рукою і зненацька скинув із неї листа, подивився – почерк його дружини. Усі листи до батьків вони завжди писали вдвох, тому Василь без докорів сумління почав читати перші рядки і відразу ж зрозумів, що лист йому незнайомий, він починався такими словами:
«Прошу не втручатися в наше життя, потрібно буде, я й сама з Василем розведуся, без Вашої допомоги».
Василь відчув, як кров прилинула до голови, аж у скронях голосно забилася жилка. Глянув на зворотній бік листа і знайшов дату. Він писався десь за тиждень до Василевого від`їзду до тещі, а прийшов саме перед його прибуттям до неї. Це здалося чоловікові подією, що була рівнозначною до зради.
«Як же ж ти могла, - думає, - написати таке, й мене навздогін послати?»
Уже потім він зрозумів, що то дружина свою думку мала, а не жила головою і розумом матері, а тоді…
Гидко на душі, й на дитину дивитися не може, хоча й не винувата вона ні в чому. Якби не ніч, забрав би мале, ні за що не залишився б там. До самого ранку заспокоїтися не міг.
А вранці Федір навідався. Василь, наче до живлющого джерела, кинувся йому назустріч, увесь свій біль йому виплеснув. Вислухав він Василя, а потім довго із тещею, своєю рідною сестрою, розмовляв, хоча Василь і просив його не робити цього. Після їхньої розмови теща зовсім іншою стала, неначе хто підмінив  її.
Із щирою вдячністю згадував Василь саме цей випадок, бо дуже прагнув він знайти у тещинім домі теплоту й пораду, яких так не вистачало йому у своїх рідних батька-матері. І саме Федір допоміг йому в цьому.

 ПРИСПІВ

Поїзд прибув до станції глибокої ночі. Чекати вранішнього автобуса, що йшов до села, Федір не став. Він рвався додому. І хоча обидві руки були зайняті, в одній – важкий футляр із баяном, в іншій – валізка з речами, вирішив йти пішки.
Вибрався на дорогу, підняв баян на плече і впевнено закрокував у напрямку до села свого дитинства. Туга за Марійкою поступово відійшла і поступилася місцем хвилюючій радості скорої зустрічі з рідними. Там живуть його сестри й брати. У кожного із них вже є свої родини, то ж, чим більше людей, тим більше радості. Там чекає на нього мати, вона завжди чекає. Жаль, що найменшого брата немає вдома – в армії служить.
Величезні зірки мудро поглядали згори на юнака, що впевнено йшов знайомою дорогою й наспівував щось веселе, і підморгували йому, чим додавали снаги й сили. Ноша відтягувала плече, та дарма! І ось Федір уже перекладає футляр із баяном на спину й прискорює ходу, і вже біжить назустріч своїй долі. Пробіжить отак кілька десятків метрів, опустить інструмент на землю, посидить на ньому, відпочине й знову біжить. Утомився. Сів. Подивився на обрій. Із одного боку – густа стіна кукурудзи, з іншого – скільки око сягає – бурякове поле.
Відчув, що стає холодніше: роса впала, скоро ранок надійде. Підвівся, знову пішов, уже знизу свої речі ніс. Довга дорога, мав час подумати про свою майбутню роботу в клубі. І ансамбль співочий організує, і агітбригаду, щоб по полях їздити, і драмгурток працюватиме, і… Він вірив у свої сили, вірив, що народ його краю ще не збіднів на таланти, потрібно буде  тільки зуміти «розбудити» людей, допомогти їм протоптати стежку до клубу.
За думками не помітив, як передранкова напівтемрява розвіялася. Степовий шлях із кожним кроком все більше наближав Федора до рідного села. Із правого боку рівною колоною йшли телеграфні стовпи, які він обганяв, бо крокував швидше від них. Але що це? Попереду майже на кожному стовпові сиділо по якомусь великому птахові. Підійшов ближче, а це – лелеки! Ніколи в житті він не бачив ще стільки лелек! Поставив речі на дорогу і заляпав у долоні. Найближчий від нього птах здійнявся в повітря і розправив свої могутні крила. Він летів низько над землею, і Федорові здалося, що птах зачепив крилом землю. Але це тільки здалося. Лелека проплив майже над головою, він вітав Федора в ріднім краю.
– Здрастуй, пташе! – відповів на вітання юнак.
Він вбачав у цій зустрічі добру прикмету. Що ж! Він від щастя не відмовляється!
– Щасти ж і тобі, земле моя!

 ЗАСПІВ ЧЕТВЕРТИЙ

На початку другого дня після цілої низки спогадів і роздумів Василь подався до обласної лікарні. Знову зустрівся з лікарем, і вирішили вони, що повезе Василь Федора до району, бо йому немає чого більше тут займати місця. Десь аж о шістнадцятій годині відправили хворого до санітарного літака, а Василь поїхав рейсовим автобусом, добрався на вечір, і, звичайно ж, завернув до районної лікарні. Як там Федора прийняли?
Зайшов до відділення. Сидять там дві літні медсестри і розмовляють Василь звернувся до них – не помічають його, продовжують свою розмову. Почекав кілька хвилин – балакають. Не витримав – знову звернувся.
– Отам халат, ваш хворий у дванадцятій палаті.
Знайшов дванадцяту. Лежить його Федір, ледве-ледве живий. Як привезли, поклали на ліжко, то ніхто й не підходив до нього, ні медсестра, ні лікар. Не було коли Василеві думати, чи правильно він робить, чи ні, а тільки такий гармидер здійняв, що й черговий лікар відразу знайшовся, заспаний прибіг, і медсестри – тут як тут. Як вони там після цього із Федором носилися, Василь вже й не знає, бо на автостанцію поспішав – ось-ось останній автобус на село мав відійти.
Наступного дня тесть повіз у район тещу і бабу Варю попрощатися з Федором, бо, хто ж зна, чи довго ще протягне. Повернулися сумні-сумні, плачуть і мовчать. Федорові сусіди по палаті розповіли, що йому дуже погано було вночі, а чергова сестра забігла до палати й нагримала на нього, щоб людям спати не заважав.
Не витримав Василь, у четвер сам поїхав, щоб за Федором ходити. Одержав дозвіл від головного лікаря та й залишився в лікарні. Ох і надивився ж він там! Коли не хворієш, думаєш, що ніхто не хворіє, а потрапиш до лікарні… Важко це – здоровій людині серед хворих довго перебувати. І не дарма ж говорять, що медпрацівником потрібно народитися. Хто прийшов у медицину не за покликанням, той пропаща людина: йому буде погано, а хворим – ще гірше.
Не хочу, щоб у читача склалося враження, неначе в тій лікарні тільки бездушні люди й працювали, було багато й чуйного, хорошого люду.  Та найбільше діставалося Василеві, дарма, що він не хворий, від старшої медсестри. Чомусь скоса вона на нього поглядала із самого початку, а ось у суботу її терпець урвався.
Справа в тому, що у той день приїхали кияни, Федорові родичі, десь із семеро людей. Попрощатися приїхали із ним. Василь носив їм по черзі один халат, бо більше не було, проводжав по одному до палати і з палати. Постоять хвилинку, привітаються і виходять на вулицю, а по дорозі ковтають сльози. Василь не знав, як Федір переніс те прощання, але йому й самому було важко. Так важко, як ніколи ще не було. Та ось, нарешті, останній із родичів вийшов із лікарні.
Випроводив Василь гостей – вони поїхали на вантажній машині до своєї сестри, а до Василевої тещі, у село. Коли повернувся у відділення, а там уже чекала на нього старша медсестра, яка до цього мовчки спостерігала за тим, як Василь водив відвідувачів, та й напустилася на нього:
- Хто давав вам право тут розпоряджатися? Та хто ви такий, щоб тут свої порядки встановлювати!
Василь отетерів, бо не розумів, чому ця жінка дозволяє собі кричати на нього, немов на хлопчака. Кліпає від несподіванки очима, а вона лементує:
- Хоч би в мене дозволу спитали!
- Зараз же припиніть кричати! – голосно прошипів Василь, чим зовсім обеззброїв грубіянку, видать, вона такої реакції від Василя не чекала й навіть почала ловити ротом повітря, - Невже ви не розумієте, що людина вмирає, і з нею приїхали попрощатися. Я б не хотів, щоб у вашій сім`ї сталося таке лихо Дай Боже, щоб ви через таке горе не пройшли.
Василеву співрозмовницю аж затрясло від злості, а потрібних слів вона не знаходила, щоб облаяти його, а він, уже спокійно, продовжував:
- Ось і добре. Приємно розмовляти із розумною людиною. Ви б, - говорить, - спасибі сказали, що я, замість  санітарки, доглядаю за хворим, а ви ще й кричите.
Повернувся й пішов собі до палати.
Через деякий час Василя викликав до себе головний лікар.
– Тут на вас старша скаржиться, що ви у великій претензії, що за вашим хворим немає потрібного догляду, що ви побажали її родині горя, та ще й обізвали її дурепою.
Отепер настав час Василеві ловити повітря ротом. Добре, що лікар виявився розумною людиною! Вислухав Василя, заспокоїв і дозволив йому ходити за Федором і надалі.
А йому ставало все гірше й гірше. Якщо ще вчора до туалету Федю удвох водили попід руки, то сьогодні вже його ноги  зовсім не слухалися, не тримали тіла. Носиться Василь із судном, годує Федора з ложечки, а той став таким злим…
Приїхала Федорова дружина, він вигнав її, не захотів і бачитися, хоча й раніше, вчора й позавчора, коли вона навідувалася, майже не розмовляв із нею.
– Знаєш, Васю, дуже я на неї в обіді. Помру і не прощу, - помовчав, важко було йому говорити, - Після училища я працював у їхньому селі завклубом… Дівчину мав  хорошу, у Черкаському хорі солісткою була, - гірко зітхнув, - а Ганна самогонку варила, я до неї й почав учащати. Було, нап`юся, та там і заночую, а вона вранці піде в колгосп на роботу, а мене замкне. Проснуся, а на столі – горілка. Починаю по-новій. Ганин брат головою сільради був, ось він мене, п`яного, прямо у тій хаті з Ганною й розписав. Гірким було моє похмілля. Вона вагітна – куди подінешся? Навіть і не знаю, як оце Ігор нормальним народився, зачатий у п`яному чаду.
Було помітно, що Федір розповідав із останніх сил, але йому конче потрібно було висповідатися. Ось Василь, немов духовний пастир, і відпускав йому гріхи.
– Дуже прошу тебе, Васю, доведи хлопця мого до ума, -  а в самого на очах сльози закипіли, - помру я скоро, недовго вже й залишилося.
– Та чого це ти так? Ми ще з тобою на весіллі в Ігоря погуляємо, - Василь втішав Федора, хоча й сам мало вірив у свої слова.
– Не так, не так я прожив свої дні…Потрібно було боротися, а я за течією поплив…Спочатку, правда, бурікався в брудній воді, а потім – понесло… І зробився я, Васю, таким, як і всі…

ПРИСПІВ

Відшуміли родинні свята! Благословила Федора мати на все добре і випроводила його до сусіднього села. Він поїхав автобусом, а мати ще довго стояла край курної дороги і таємно від людей хрестила повітря йому вслід.
Федір, сповнений надій, приїхав на нове місце, зайшов до голови колгоспу, відрекомендувався. Із-за столу на нього дивився огрядний чолов`яга й, по всьому видать, не дуже зрадів молодому фахівцеві.
– Краще б вони агронома прислали, - так і не підвівся назустріч відвідувачу.
Посильна, молоденька дівчинка, повела Федора до клубу, із цікавістю роздивлялася його по дорозі.
– А ви від нас не втечете?
– Чому маю тікати? – здивувався він.
А коли прийшли до облупленої хатки, що називалася клубом, то зрозумів, що не даремно вона так питала.
Знайшов, як йому велів голова, під каменем ключа, подав його дівчині та й відчинила двері. Федір боязко переступив поріг. Десь вглибині біліло простирадло замість екрану, декілька лав безладно стояло посеред захаращеної кімнати. Світло крізь брудні вікна ледь потрапляло до приміщення. Безрадісне господарство дісталося Федорові. Але що поробиш? Сам сюди напросився… Знайшов у кутку відро і запитав у дівчини, де тут найближчий колодязь і подався по воду. Потрібно наводити порядок.
Федір ще не  раз пожалкує, що приїхав сюди, бо нікому його культура тут не була потрібною. Із раннього ранку і до пізнього вечора селяни гірко  працювали в полі на буряках. Після важкої, виснажливої роботи  не дуже до клубу потягне, адже в кожного повно турбот було і вдома по господарству. З`являлося іноді в клубі троє-четверо хлопців, та й ті напідпитку. Раз на тиждень кіно привозили. Отоді дітлахи зліталися, немов метелики, на світло. Оце й усі відвідувачі…
Бився-бився Федір, але нічого змінити не зміг. І до голови колгоспу ходив, і в сільраду, і до парторга, але дарма. Він уже зрозумів, у чому тут справа – важко було в полі від того, що ні голова, ні агроном не турбувалися про те, щоб полегшити роботу людям, якось механізувати її. Найвище досягнення техніки – пудова сапка з довгим держаком. Пробував утручатися, але його відразу ж і на місце поставили: маєш ключа від клубу, то й слідкуй, щоб лави не покрали. Лобом, бийся-не-бийся, – стіни не висадиш!
Постійні відвідувачі й запросили Федора до Ганни в гості – горілку добру вона гонить. Пішов з досади, та й застряг там, прочунював, карався, але знову навідувався, й здавався сам собі лелекою, який хоче злетіти, але не може, бо крила підрізані. Б`ється- б`ється об землю, а злетіти не може…
Уже й клуба не відчиняв. А невдовзі й зовсім залишив його, бо перейшов до польової бригади - сім`ю ж годувати потрібно було. За баян брався, коли на весілля або на родини покличуть. Але музика виходила здебільшого сумна, бо бачив він, що його односельці, неначе прокляті Богом, із ранньої весни, коли із землі бурячки витикалися, і до пізньої осені, коли починали припікати морози, гробили своє здоров`я на бурякових плантаціях, а заробляли за свій каторжний труд копійки. А колгоспне і районне начальство одержувало солідні премії, ордени і медалі. Не раз намагався порушити це питання на колгоспних зборах, навіть їздив до району, але дарма. Лобом стіни, й справді, не висадити, тим більше, що до лоба цього вже встигли тавро припечатати: п`яничка. А хіба ті, що таврували, менше від нього пиячили?

ЗАСПІВ П`ЯТИЙ

Палата, де Федір знайшов свій останній притулок, - на сім ліжок. І всі вони зайняті. Дякувати хлопцям, були тут місцеві, що по черзі ходили на ніч додому і звільняли для Василя місце, але йому спати не доводилося – йшла третя безсонна ніч.
Василь приніс із ординаторської настільну лампу, поставив її на тумбочку в головах у Федора, накрив рушником, щоб не світила на всю кімнату й сам ліг навпроти нього. Слідкував за хворим. Мешканці палати поснули й стало тихо-тихо. Часом зітхне котрийсь важко уві сні. Вже й Василь почав дрімати, коли чує – Федір озивається:
– Вась, Вася!
А Василь мовчить, бо й справді зненацька заснув.
– Василю, ідрі твою мать! Хіба не чуєш? Здохну – тоді відпочиватимеш! – стільки злості в його голосі!
– Чого тобі, Федю? – підхопився спросоння Василь і підійшов до нього. – Підніми мене.
Підняв, всадовив, подушками обмостив. І так – через кожні півгодини. Дав йому напитися, банку підносив, щоб помочився, а десь годині о третій пішов на вулицю покурити.
Стояла тепла червнева ніч, Легенький вітерець приємно остудив Василів спраглий мозок, Чоловік запалив цигарку і підійшов ближче до річки, до якої спускався лікарняний дворик. У комишах озвався нічний птах. Його короткий жахливий зойк злякав Василя. По спині холодним вужем проповз страх, і Василь мимоволі оглянувся на темний будинок лікарні, бо  відчував щось недобре.
Йому захотілося негайно повернутися до палати. Заходить, а Федір не дише. Зупинився біля нього, а він дихне, глибоко-глибоко, і знову не дише. Десь за хвилину дихне, і знову ні. Удруге за цю ніч Василь злякався й вискочив до коридору, покликав медсестру. Стали біля Федора вдвох. Глянув Василь на сестру і зрозумів, що і жінка ця теж боїться. А самого трясе - зуб на зуб не потрапляє. Як напав на нього плач, не може спинитися.
Вивела його медсестра до коридору, всадовила на стілець, напоїла бромом. Заспокоївся, вже не плаче, а руки дрижать. Ухопила жінка Василя за руки, тримає.
– Та що ж це таке! Мужчина ви, чи ганчірка!

У неділю Федір повернувся до тями. Відпущено, видать, ще кілька днів, щоб муки його продовжувалися.
Приїхала Ганна. Сіла біля Федора, дивиться на нього і мовчить, дивиться і мовчки плаче, а сльози котяться одна за одною й падають їй на коліна. Федір розплющив очі, подивився на дружину, упізнав її і байдуже, неначе йшлося про щось зовсім буденне, сказав:
– Нехай мене поховає Василь. Надінете отого чеського костюма, що ми з тобою перед лікарнею купили.
Ганна його втішати почала, а він захитав головою і з криком вигнав її з палати:
- Я своє слово сказав! А зараз іди, щоб мої очі тебе не бачили. Дай спокійно вмерти!
Василь ізгорбився і вискочив у коридор, прихилився спиною до холодної стіни. Він несподівано став свідком чужої драми. Багато передумав за ці дні й по-іншому збоку поглянув на себе, на своє існування, й усі турботи про власну кар`єру, метушня на роботі, сварки вдома з дружиною, які виникали останнім часом занадто легко, здалися йому такими нікчемними, такими дріб’язковими. Хіба ж людина для цього народжується? Хіба свій візит на землю потрібно так бездумно розтринькувати? Адже ж половину земної дороги вже пройдено, і не відомо, скільки шляху ще  доведеться пройти.
Слідом за Василем вийшла й Ганна. Вона витирала сльози кінчиком хустки, якою була пов`язана. Винувато подивилася на Василя й мовчки, немов підранена птаха, випурхнула повз нього.

Ще дві безсонні ночі довелося провести Василеві біля Федора, який і в понеділок, і у вівторок ще дихав. Якось розплющив очі і сказав:
- Відвези мене, Васю, додому. Там хочу померти.

Василь виконав Федорове бажання, виконав, а увесь наступний день провів у біганині, щоб здійснився й останній Федорів наказ – поховати його мав саме Василь. Труну привіз, у район з`їздив до лікарні по довідку, скупився в магазинах, телеграми, кому слід, дав. Ігоря теж викликав, у четвер той і приїхав, зайшов до хати, став біля столу, на якому батько лежав. Дивиться на нього і мовчить, принишклий і винуватий.
Багато родичів зібралося, а ще більше – чужих людей, Федорових односельців, повний двір – ніяк пройти. Стоять, перешіптуються. Жаль їм Федора, рано заспокоївся чоловік.
Настав призначений час. Понесли труну із тілом Федора з двору, більше ніколи він сюди не повернеться. Заточилася стара мати, підхопили її попід руки, повели до автомашини, на якій уже лежав її син, поставили люди стілець, підсадиди Варвару до труни, нехай побуде біля Федора, бо далекий шлях до цвинтаря, пішки не дійде.
Рушила машина, а мати дивилася на сина й не бачила його, бо старечі очі заступила сиза пелена сліз. І затужила стара над своєю дитиною, серцем затужила, щоб люди не почули. Що від того людям?
- Федоре, Федоре, нещасна твоя доле… Важко тебе народжувала, важко ж ти, бідний, і помирав. Нехай би мене Всевишній до себе прибрав, а ти б іще пожив. Я ж, немічна й хвора, ще житиму, а тебе ж уже не буде! Та звідкіля ж тебе тепер виглядати, та звідкіля ж тебе чекати? Та ти ж уже не прийдеш, та ти ж і не заговориш, та й не посміхнешся, та на гармошці своїй уже й не заграєш…
Німий плач застилав старій очі:
- Сину мій, дитино моя! Як же ж я тебе любила, та всю ніченьку не спала, та я ж тебе доглядала. А тепер кидаєш, моя дитино, мене. Та я ж куди піду, та я ж тебе не знайду… Маленькими були – гірко горювали, а як підросли – порозходилися по людях… Синочку мій, мій голубчику! Мій ріднесенький, моя ж ти жалоба, із якої дороги тебе ожидати, звідкіля виглядати!
Машина повільно посувалася вулицею, із дворів виходили люди попрощатися з Федором. За давнім звичаєм біля клубу процесія зупинилася, й від неї відділилося двоє жінок і віднесли вінок до братньої могили, де покояться загиблі у другій світовій.
А клуб давно вже не такий, яким застав його Федір після училища, стоїть величний і білий, справжній палац, але такий же порожній, як і при Федорові.
На високому стовпові почеплено гучномовця, і зараз розливається над селом, над печальними Федоровими гостями сумна пісня, неначе якісь вищі сили відчули, що зараз саме така й потрібна, і транслюють її. А люди пізнають голос співачки, народної артистки України, і ніхто не знає, що то співає Федорова однокурсниця, яку він називав колись ніжно Марійкою. Ніхто не знає, а Федір їм уже про це не розповість…
Коли труну принесли до ями, зірвалася буря, і пустився дощ. Говорять, що за хорошими людьми, коли їх ховають, і природа плаче. А Федір був хорошою людиною, за ним не гріх і заплакати.
Доки загортали яму, сіявся дрібний дощ і скочувався по людських обличчях. Василеві пригадалася сцена похорону братів Половців із «Вершників» Яновського. У ній, як і зараз, ішов дощ, і так, як і зараз, страшно було дивитися на людську юрбу, що плакала рясними дощовими сльозами.

 ПРИСПІВ

Із кладовища хто їхав на вантажівці, хто місив грязюку пішки. Біля свіжої могили, мокрої і безладної, залишилося двоє – Ігор і Василь. І аж тепер юнак розплакався і не стидався своїх сліз, він утопив лице у Василеві мокрі груди. Та раптом дощ перейшов у справжню зливу. Ігор із Василем і не змовлялися, а побігли до величезного розлого дуба, що самотньо стояв біля воріт цвинтаря, тільки під ним вони знайшли собі схованку.
А під дубом було вже зайнято, там стояв сумний, мокрий і нещасний лелека. Його важкі крила опустилися до землі. Птах відійшов трохи осторонь, поділився з людьми місцем, але не втік. Та й куди тікати, коли така негода?
Усім трьом було холодно й незатишно.

ЗАСПІВ ІЗ ІНШОЇ, НОВОЇ ПІСНІ

Минув рік, але Василь добре пам`ятав останні Федорові слова:
- Дуже прошу тебе, Васю, доведи хлопця мого до ума.
Тому й слідкував за Ігорем пильно, щоб у «компанію» не потрапив. Ходити за ним по п`ятам не ходив, але й спуску не давав. На всі вихідні забирав з гуртожитку до себе додому.
У черні, в річницю Федора, так уже збіглося, відмітили вісімнадцятиріччя Ігоря. Подарували йому на згадку електробритву. Після літа залишалося ще півроку, і одержить він диплом фельдшера. А у вересні Василь працював із студентами у сусідньому районі на збиранні врожаю. Ігор залишався в училищі.
Якось у неділю до Василя приїхала дружина, провідала та й поїхала собі, а у вівторок від неї надійшла телеграма:
«Терміново приїзди!»
Стривожила вона Василя ще й тому, що її відіслано було в понеділок вночі, о 23.00. Василь покинув справи й подався до контори, а сам не знав, що й думати. Додзвонився до дружини на роботу. А вона плаче, аж захлинається, не може толком нічого сказати. Та все ж зрозумів, що з Ігорем трапилося нещастя. Відвезли його вночі із отруєнням від наркотиків до лікарні. Життя врятували, але йому загрожує в’язниця. Василя цією новиною, неначе кілком по голові прибило. Тиск підвищився, серце почало так стугоніти, що аж у скронях віддавало.
«Ось і вивів хлопця в люди!»
Що робити, що діяти? Залишити табору не може, бо за начальника. Години із дві телефонував, доки знайшов директора училища –рятуйте!
Скільки ганьби! Від тюрми врятували – від ганьби не врятуєшся. В училищі тільки й розмов, що про Василевого «родича», який наплював і на Василя і на його авторитет.
Василь чекав педради, мабуть, більше, ніж Ігор, хоча на ній вирішуватиметься  не його, Василева, а Ігорова доля – там скажуть, бути йому фельдшером, чи ні.
Не дарма в народі кажуть, що друзі пізнаються в біді. Більшістю голосів Ігоря залишили доучуватися, а Василь утратив за ту годину не один рік свого життя і не тільки тому, що боявся за Ігоря, але й тому, що відчував себе винним і перед колегами, і перед Федором. Ніколи не думав, що доведеться пройти через таке… як тут краще сказати?.. приниження, чи що?
Увечері, коли Василь повернувся додому, на нього з нетерпінням чекали всі його домашні. Ігор теж прибіг, радий із того, що його не вигнали з училища. А тільки Василеві очі на нього не дивилися б. Дружина вкрила Ігоря, не знав, куди й подітися.
Пройшов якийсь час. Відбув «племінничок» практику, успішно склав іспити, а коли від`їздив до армії, залишив записку: « Спасибі Вам за все. Скільки житиму – не забуду того, що Ви для мене зробили!»

 ПРИСПІВ ОСТАННІЙ

Уся Василева сім`я проводжала Ігоря від військкомату, а він виглядав із вікна автобуса, підстрижений і принишклий, «викопаний» Федь.
Автобус рушив, а Василь посилав навздогін йому запізнілі побажання, нечутні нікому, окрім Ігоря, а, може, їх чує ще й Федір:
«Нехай тобі, мій хлопчику, стелиться доріжка рівна і щаслива! Пройди її гідно, щоб не соромно було людям  в очі дивитися!»




        








                                         


 

        
          






2 коментарі:

  1. І герої Ваші такі ж людяні, як і Ви! Життєво правдиво... Добірною мовою... Проникливо і зворушливо...Дякую, що Ви є, пане Валерію!

    ВідповістиВидалити
    Відповіді
    1. дякую на доброму слові, пані Олександро!

      Видалити