вівторок, 4 грудня 2012 р.

НЕЗІРВАНІ КВІТИ ТОБІ ВСІ ДІСТАЛИСЬ


          29 листопада 1982 року на 51-му кілометрі траси Дніпропетровськ-Кривий Ріг стався  нещасний випадок.  Водій мікроавтобусу РАФ  через наїзд на автопокришку, що лежала на дорозі, зіткнувся із зустрічним автобусом «Ікарус-225». Через це водій РАФу і семеро пасажирів загинуло, десятеро були травмовані . У наші дні ця новина була б на першому місці усіх телеканалів України, а, може,  й за її межами. А тоді, тридцять років тому, радянська влада наказала ЗМІ мовчати, наче й не було трагедії…  А загинули найкращі з кращих
поетів і прозаїків літературної студії «Рудана» з Кривого Рогу.
          У тому далекому 82-му обком комсомолу проводив обласний конкурс літературних студій, за результатами якого «Рудана» посіла перше місце. 29 листопада криворізька делегація брала участь у зйомках телепередачі, а коли поверталася додому, біля селища Кринички сталася ця страшна автомобільна катастрофа.
          Запис тієї передачі не зберігся. Дуже жаль… Але існує ще людська пам»ять…
          Володимир ВОЛОШИН ( справжнє прізвище Гупало). Він працював на вовнопрядильній фабриці, шахті імені Фрунзе, в геологорозвідці, займався карбуванням. Членом літоб’єдання "Рудана" став у вересні 1982 року, а за два місяці — загинув.
          Чотири рядочки з поезії В.Волошина:
І місяць, і зорі у морі купались…
Розлука підкралась, мов ніч навесні.
Незірвані квіти тобі всі дістались,
Незнайдене щастя лишилось мені.
          Лариса ЛАЗІРКО. Для свох рідних і друзів вона назавжди залишилася 19-річною. Батьки дали їй ім.»я Лариса на честь Лесі Українки . З чотирьох років римувала, у п’ять досконало володіла українською та російською, згодом вивчила англійську та польську. Закінчила школу з медаллю і вступила до Криворізького філіалу Київського інституту народного господарства на факультет економіки. З-поміж учасників тієї поїздки вона єдина була відома винятково за прозою — оповіданнями, нарисами, новелами. У записах Лариси Лазірко було кілька віршованих строф. Одна з них є своєрідним життєвим кредо навіки юної літераторки:
Рекою разлиться, подняться горой,
Свободно и гордо взлететь над собой,
Упорно врезаться алмазной строкой
В твердыни познанья — удел мой такой.
          Анатолій ПЕРЕТЯТЧЕНКО  увійшов в історію не лише літературного Кривбасу як лірик і гуморист.  Його вірші клав на музику композитор Петро Ладиженський. Але цього було замало — і Перетятченко дістався аж до космосу. Натхненний його віршем "Ветка полыни", художник Дмитро Грибок намалював картину, яка побувала в космосі і нині є музейним експонатом. А ще Перетятченко відкривав поетичний космос юним талантам, із якими займався у молодіжній літстудії "Пошук". Він приїхав до Кривого Рогу на будівництво НКГЗКу, працював машиністом баштового крану, навчався на факультеті журналістики Одеського університету. Із січня 1971 року працював редактором газети «Новатор» НКГЗКу, став членом Спілки журналістів України.
          А ще він писав вірші для дітей:
На мир глядит,
Дыханье затая.
Идет по тропке
Робкими шагами.
Все красочней
Огромная земля
Перед большими
Детскими глазами.
А волшебства
Встречаются тотчас:
Вот воробей
На веточке качнулся.
Вот стрекоза
Танцует плавно вальс,
Лицом подсолнух
К солнцу повернулся.
Малыш по травке
Молча ковылял,
За кустик
Ухватился он руками.
Он не упал!
Глядите, устоял!
И смотрит
Победителем на маму.
          Геннадій САВЧЕНКО — робітничий лірик, гуморист і головний редактор газети "Бурильник", яка виходила на руднику імені Комінтерна. Він працював на Новокриворізькому гірничо-збагачувальному комбінаті та на Криворіжсталі, був відповідальним секретарем газети "Металург". Сам був неспокійном душею і збурював до творчості інших. Писав вірші на виробничу тему, які друкувалися у колективних збірниках, багатотиражках, у міській і обласних газетах. Ось зразок його виробничої поезії:
Фотографы, снимайте их!
Отвергших ложное позерство,
Кто в гуле будней трудовых
Вступил с огнем в единоборство.
Фотографы, снимайте их
Без ярких магниевых вспышек.
Что ярче плавок огневых?
Лишь огнь, что век из сердца выжег.
Снимайте в профиль и анфас,
В покое мнимом и движенье,
Снимайте блеск горящих глаз,
Как трудных плавок отраженье.
Снимайте в фейерверке брызг,
Как бы в извечном ореоле.
Снимайте пятна от жары
На спинах выступившей соли.
Он смотрит в синее стекло,
Туда, где в огненной опале
Ворочается тяжело
Мятущийся прообраз стали.
Фотографы, ловите миг —
Пред вами люди, а не боги.
Взволнованно снимайте их —
Сталеплавильщиков эпохи!
          Коли Геннадій загинув, йому був 41 рік, але він ніколи не був одруженим. Потім у його архіві було знайдено ліричні вірші, адресовані  таємничій жінці, кохання до якої він проніс через усе своє життя.
          Надія ІВАНИЦЬКА, улюблений псевдонім — Русинка. Одні колеги називали її душею літоб’єднання, хтось — завзятою, а дехто не більше і не менше — пронизаною світлом.
          Надія народилася на Львівщині у грудні 1938 року.  Після війни разом із родиною була переселена на Дніпропетровщину. Закінчивши Дніпропетровське медучилище, працювала на підприємствах Кривбасу. Без відриву від основної роботи закінчила українську філологію Київського держуніверситету. Десять років аж до трагічної загибелі навчала українській мові учнів 83-ї школи.
          На момент загибелі Надія  була членом обласного літоб’єднання ім. Конашевича, навчалася на заочному відділенні факультету іноземних мов Київського держуніверситету, займалася збором фольклору. Разом із колишнім чоловіком, професором Анатолієм Іваницьким брала участь у виданні праць з народознавства.
          Своєму синові Ерастові Надія залишила такий заповіт:
Я відживу свій вік і кану в небуття,
Як йдуть у безвість дні і ночі сині.
Тобі полишу, синку, для життя
Пісенний сад на рідній Україні.
Поки під моїм серцем серденько твоє
життя будує без турбот і думи.
Я посаджу у ньому все, що є
У рідному краю, від кореня до шуму.
Щоб ти чужим по білім світі не блудив,
Забувши мами пісню колискову
Із рідних слів, як з дива див,
тобі складу священний дім-будову.
Щоб не минали добрі люди твій поріг,
Щоб був ти, синку, друзями багатий,
На всіх перетинах твоїх шляхів-доріг
Я буду невидимкою стояти.
          Борис ЖУКОВСЬКИЙ був справжньою зіркою літоб'єднання. Незадовго до загибелі у Києві вийшла друком збірка його поезій "Граница", і він був без п'яти хвилин членом Спілки письменників Радянського Союзу. А на той час членів СПУ в Кривому Розі не було. Жуковський охоче писав про армію, в якій відслужив три роки, про робітників, із якими працював на "Криворіжсталі", заводі "Комуніст" та руднику імені Комінтерну. Останні три роки життя був уповноваженим обласного бюро пропаганди радянського кіномистецтва, привозив до міста зірок союзного кінематографу. З Борисом Жуковським доля була чи не найжорстокішою — лише за 800 метрів від місця аварії він пересів з правого боку РАФа на лівий, який став смертельним для всіх, хто там сидів. А ще – перед поїздкою дружина просила його поїхати до обласного центру на власному авто…
          Він говорив, що був щасливою людиною, бо мав кохану дружину, красунечку-донечку і розумного сина. Він насолоджувався життям, бо крім чудової родини мав ще й прекрасну роботу, чудові творчі перспективи. Але доля розпорядилася інакше:
С цветка слетевшая пчела,
Щенок, визжащий в подворотне, —
То, что замечено вчера,
Уже не вспомнится сегодня.
А я хочу средь тысяч дел,
Всего, что промелькнуть изволит,
Запомнить, как листок слетел,
Как заскулил щенок от боли.
Природы самый мелкий штрих,
Что с виду незаметен даже,
Вдруг в мыслях закипит моих,
Отметиной на сердце ляжет.
И если от судьбы такой
Мне в жизни никуда не деться,
Пускай — ведь может стать строкой
Лишь тот рубец, что лег на сердце.
          Сергій МОХОВ, або “С.Кравець”, або "поет Дірка", як жартома називали його в редакції багатотиражки "Радянський гірник", де він був кореспондентом.  Журналіст і учитель, прозаїк і поет, бард і художник, актор і режисер — Мохову підкорялося все.  Своїми талантами Сергій Мохов щедро поділився з дочкою Катериною,  і так само щедро дарував їх людям, що його оточували. Він дуже радів, що його новели надрукував товстий московський журнал «Литературная учеба».
          Ці Сергієві поетичні рядки адресовані нам, тим, хто залишився:
Мы имена поспешные даем
И забываем их, закрыв страницу,
Бесследно исчезают наши лица,
И день избыт, и гаснет покоем.
Торопятся дожди тревожить землю,
Торопится следы сравнять земля,
Не успевая дать дождю и ветру
Земные дорогие имена.
Так кто же я? Зачем пришел сюда?
Что в имени моем и беспокойстве,
Коль все равно неизменимо свойство
Сойти с полей, как талая вода?
Немеет дождь и песню забывает.
Не помнят пальцы ветра наших глаз.
Земля свои Следы не называет.
Так что же остается после нас?
Какие имена в моей крови
До времени молчат — всплывают сами?
Молчит трава, молчит цветок и камень.
Остановись. Запомни. Назови.
          Не знаю, чи був у цій трагедії Божий промисел? Звісно, що був, адже Господь забирає до Себе кращих. А ось на криворізькій землі вчинили по-
своєму - загиблих заборонили ховати поруч, ігнорували заклики про встановлення на місці аварії пам'ятного знаку.  
          В останній цей трагічний вечір я був поруч із своїми друзями, Борисом і Сергієм, радів їхнім успіхам на зйомках телепередачі. В останній момент відхилив запрошення Бориса поїхати до нього в гості. 30 років проминуло з того дня, але я їх пам»ятаю. І дуже хочу, щоб і ви запам»ятали чи просто згадали їхні імена: Лариса Лазірко, Володимир Волошин, Анатолій Перетяченко, Сергій Мохов, Надія Іваницька, Геннадій Савченко та Борис Жуковський.
                                                                                                     Валерій ТЕРЗІ ,      
                                                                                                     першодрук

При підготовці цієї публікації було використано матеріал http://www.krivbass.in.ua/content/view/523/3/  Літоб’єднання “Рудана”: 25 років після трагедії (ефір 29. 11. 2007)             
Автор Ольга ХВОСТОВА    


Немає коментарів:

Дописати коментар