середа, 5 грудня 2012 р.

Биль лине Самарьського краю


БИЛИНИ САМАРьСЬКОГО КРАЮ
(САМАРЬ - нині Новомосковськ)



За давніх часів це було. Набігали на наші землі тоді ще татари. Й так надокучили вони народові, що сил нема. Й жив в ті часи на самарській землі славетний козацький отаман. Шанували й поважали його не тільки на своїй землі, а й у дальніх краях. Бо
знали люди – як піде татарчня, то тільки отому отаману й під силу дати відсіч поганцям. Та й побоювались його недарма татари: небувалою силою й хоробрістю відзначався славетний отаман. Бо подейкували в народі, що міг він перетворюватися аж на вовка, звідти й небувала сила.
Й була в нього дочка – красуня. Любавою звали. Зросла вона без матері, тож батько для неї був усе. Дуже горделивою була Любава. Багато парубків до неї сваталося, та всі відмову мали. Так і зростала
Тільки батька й любила.
А татарів все більшало, великі злочини вони чинили, й настали такі часи, що майже вже не було з ними і зладу. Ось тоді й навідався в ці місця один дідок старий, та прямо до отамана з промовою.  – Бач, є в мене диво одне, чудовисько. Бояться його татари аж зась. Як завидять ще з далеку, біжать звідти так, не здогнати. Бо ненавидить їх чудовисько, як спіймає, розриває по мілких частинах. Ось його я пропоную. Подумав отаман, та й погодився.
Коли знову татари сунули – з’явився дідок той, не сам. Вів попереду себе ціпками обмотане – на пів людина, на пів звір якийсь. Рижою шерстю покритий увесь. А погляд такий пронизливий, що жах пробирає до кісток. Спустив з ціпка чудовисько дід. Той як свисне – бігли татари забувши про все. Кого наздогнав – розривав на шматки, інші втікали без огляду.
На цей раз з повною перемогою повертались до свого селища козаки. Вів їх гордий отаман. Попереду всіх той рижий ішов, він дав себе знов обмотати ціпками. Зустрічати батька вибігла красуня Любава. І як вкопана стала, побачивши рижого звіра.
Вибігла Любава назустріч і як вкопана стала, побачивши того звіра. Він завмер також, натягнувши ціпки, за які його утримували четверо дужих козаків. Все, що запам’ятала дівчина того дня – це пара яскраво-блакитних очей, які напрочуд з любов’ю вдивлялись у неї. Так, дивним світом горіли ці очі, так, що не відвести погляд. Дівчині здавалось, нібито вічність прихована в них. Так і стояли вони дивлячись в очі один одному, поки розлючений батько ледь відтяг дочку з того місця.
Чи день, чи два, чи скільки часу пройшло відтіль – невідомо. Але марніти стала Любава, заперта турботливим батьком в своїй світлиці. Та й той Рижий перестав брати будь яку їжу з рук охоронців, та все намагався погнути грати, за якими був захований. Вирішив тоді Батько-отаман позбавитись від рижого гостя. Вже й наказ видав: вночі порубати бідного.
Почула дівчина про те від старого служки. Коли прийшли козаки виконувати Батьків наказ, побачили – двері відімкнуто, пусто всередині. Кинулись, збудили отамана, тоді і з’ясувалось – щезла і Любава. Шукали всім миром та марно. Але ж деякі сліди привели до підземного ходу. Підземні ходи ті колись поробили монахи-схимники, задля відходу од миру. Від самого Пустинно – Миколаївського монастиря тягнуться незліченні підземні ходи аж під річку Самару та й далі. Але ж монахів там давно вже немає і жодна людина не наважується ходити туди.
Занеміг від тих звісток отаман. Потому й зовсім зліг. Невгамовна журба за улюбленою дочкою здолала його. І видав наказ він; хто піде в ходи ті на розшук – отримає все, що захоче. Йшли дні та ніхто не наважувався. Дурною ж бо славою були просякнуті вони. Нарешті відважились три хлопця з тих, що до серця була їм дівчина. …
Три хлопця відважились йти у підземні ходи. Знаряддя всіляке узяли з собою, смолоскипи та мотузки, якими обмотались, і води на день. Пішли. Більше їх ніхто не бачив. Через три дні хто із сміливих, поткнулись скраєчку, погукали. Тільки луна й одізвалась. Вірьовки виявились одчеплені.
Затужив Батько-отаман ще більше після того. Що робити? Знову промовою спробував хлопців підняти, та ніхто не схотів вже. Дивлячись на муки старого, дід – дзвонар визвався сам йти. Як не прохала його дружина відмовитись від походу – Піду і крапка. Отаман мене колись спас, от і я в боргу не залишусь. І пішов, свічками запасшись і хлібом. День, два проходить – ні слуху, ні духу. Жінка вже не наважувалась сльози лити. Коли, на третій день – виходить. Ледь живий. Почали розпитувати, що і як – не каже. Тільки коли відіспався, тоді все й розповів.
- Спочатку, каже нічого не видно і не чути було. Тільки кажани порскаючи лякали. Пацюччя багато, але то не страшно. От коли очі червоні у темряві почали мерехтіти, ото вже злякався. Звав Любаву, та марно. Тільки чути було десь далеко сміх жіночій. Бродив я за тим сміхом підземними коридорами, поки й заблукав. Думав – не виберусь ніколи, вже й помолився та вмирати там зібрався. Коли чую, наче кличе хтось – йди за мною. Йшов я на той голос і вийшов. Більше нічого не пам’ятаю.
Заперся тоді отаман у своїй хатині, тиждень не виходив. А коли зламали двері, побачили; лежить ничком на ліжку. Верхня частина тулуба – людина, нижня частина – як вовк. Навіть ховати не знали де. То десь за селом й схоронили. А з підземель ще кілька років чули люди сміх дівчачий, а потім інші вже часи настали.

Немає коментарів:

Дописати коментар