До 290-річчя
від дня народження
Сім’я Григорія належала
до рядових козаків-землеробів, а козацьке прізвище “Сковорода” не є поширеним, а навіть рідкісним. Належати до козацького
роду було гордістю для людини. С. Кримський влучно зазначив: “В українському
козацтві набувають віртуозного вираження і національна вдача, і буяння вільної
індивідуальності, особистісного завоювання світу, що було архетипним для
менталітету України” .
XVIII століття, в якому
жив Г. Сковорода, було сповнене негативними подіями для Української держави. Г.
Сковорода був свідком того,
як
вольниця великої України скасовувалася імперськими зазіханнями Росії. Болісним було те, що на фоні зовнішніх
соціально-політичних негараздів назрівали конфлікти й усередині українського
народу між старшиною й гетьманом, зростало невдоволення селянства. Ці
розбіжності “видимого” й “невидимого”, зовнішнього і внутрішнього безсумнівно
хвилювали Сковороду до глибини душі. Влучно зазначив А. Карась з цього приводу:
“На
очах Сковороди руйнувалися звичаї і природні умови життя народу, розмивалися
культурні вартості громади. Зверхницький вплив Москви, підступність Петра І і
Катерини ІІ – тільки частина проблеми. Інша її частина випливала з душі самої
людини – тих же старшин, що далися спійматися світом” .
На формування
сковородинського світогляду значний вплив мало його навчання у Києво-Могилянській
Академії. Молодий
студент пройшов конкурсний відбір до придворного хору імператриці і перервав
навчання в Академії на два роки. Також побував в угорському місті Токаї, згодом
знову повертався до Києва і поновлявся на курсі богослов’я.
Упродовж усього життя
мислитель багато мандрував по Україні та за її межами. Його запрошували до Переяслава
викладачем поетики, де він проявив себе як педагог-новатор. Однак, згодом
Сковорода змушений був покинути стіни колегіуму через конфлікт з єпископом, який вимагав повернутися до старої
системи викладання. Мислитель не раз гостював у домі товариша Степана Томари в
селі Каврай, де навчав його сина Василя. Одначе й там відбулася сварка в
процесі вчителювання. Також Г. Сковорода викладав у Харківському колегіумі
синтаксиму, грецьку мову та нотну грамоту, але й там педагог втратив роботу.
М. Попович спробував
з’ясувати риси характеру Г. Сковороди, аналізуючи його життєві обставини. Дослідник
зазначає депресивний та пригнічений стан філософа, спираючись на Пісню 19-ту
“Саду божественных пhсней, прозябшій из зерн священнаго писанія”. Ця пісня
мислителя стала криком душі, що лине зсередини. У ній йдеться про нудьгу та
печаль, що мучать
його змолоду:
“А ты, тоска проклятая! О докучлива печаль!
Грызеш мене измлада, как моль платья, как ржа сталь”
.
Що стало джерелом
глибокого смутку мислителя, достеменно невідомо. Однак М. Попович зазначає про
безсумнівну стривоженність та нервову збудженість філософа у цей період його життя. Сама пісня була
написана поетом у 1758 році, коли він перебував у селі Каврай. Можна поєднати смуток Г.
Сковороди з конфліктами, що виникали якраз у переяславський період. Згадаймо
сварку зі Степаном Томарою чи конфлікт з переяславським єпископом. Навіть у
стінах Києво-Могилянської Академії не все було гладко в навчальному процесі,
оскільки Сковорода відмовлявся прийняти чернецтво, яке допомагало у
викладацькій кар’єрі. Ось як пише філософ з цього приводу:
“Звhряку злу заколеш, естли возмеш острий нож,
А скуки не побореш, хоть меч будет и хорош…” .
Переяславський період є
важливим у житті Сковороди. Він не раз був свідком жорстокості й сваволі
поміщиків, які знущалися над кріпаками. Події цього періоду і враження,
викликані ними, виливаються в літературній творчості
філософа-поета. Мислитель
вдало поєднував особисте й громадське. Вірші Г. Сковороди, його байки, притчі,
канти (духовні пісні), педагогічні трактати постають морально- філософськими
роздумами про сенс людського життя, про пошуки щастя, добра, дружби, любові,
свободи, що ґрунтуються на особистих переживаннях автора.
Одним із центральних
понять філософії Г. Сковороди є проблема
щастя й морального вдосконалення, якій мислитель приділяє багато уваги. У Пісні
21-й “Саду божественых песней...” автор запитує:
“Щастіе, гдh ты живеш? Горлицы, скажите!
В полh ли овцы пасеш? Голубы, взвhстите.
Проте, філософ так і не може відповісти
самому собі, де шукати щастя і тому робить висновок, що щастя немає ні на
землі, ні на небі. Мислитель впадає у розпач, його охоплює смуток і нудьга. Але
поет знаходить у собі сили перемогти настрої
песимізму та печалі завдяки духовній праці над собою:
“Пройшли облака. Радостна дуга сіяет.
Пройшла вся тоска, Свhт наш блистает” .
Важливим є висновок Сковороди про те, що людина може
почуватися щасливою тоді, коли відійде від мирських суєт і досягне душевного
спокою. Щастя залежить від мудрості, яка найбільш виражена у Біблії. Це символічний
світ, розгадуючи який, особа
досягне щастя.
Вагоме значення Г. Сковорода надає
феномену “сродної праці”. Праця
людини повинна відповідати її здібностям. Влучно про споріднену працю пише М.
Скринник: “Твердження про зрідненість людини з улюбленим ділом підкреслює
неповторність, унікальність, її несхожість з іншими і її право на власний у
житті моральний шлях і особисту свободу, що постає основою її індивідуальної
ідентичності” .
Важливим поняттям у
філософській та літературній спадщині Сковороди є проблема свободи, якій
мислитель надавав вагомого значення. Вона посідає чільне місце у творах мандрівного мислителя.
У 9-й Пісні “Саду...” мислитель зазначає про свободу – вольність таке:
“Так и мнh волность одна есть нравна
И безпечальный, препростый путь,
Се – моя мhра в житіи главна;”
Сприйняття
свободи – “волності” як скарбу, подарованого людині, домінуватиме у творчості філософа.
Дослідниця З. Скринник
виводить поняття свободи у Сковороди з його вчення про дві людські натури:
видиму – тварну і невидиму – божественну й справжню. Єством внутрішньої природи
людини є Бог. У своїх вчинках людина керується або внутрішнім покликом серця,
або орієнтується на видиму натуру. Авторка зазначає: “джерело свободи – Бог,
який перебуває в людині як її внутрішня невидима натура”
Важливо
збагнути, чим любиш займатися і до чого маєш природні нахили. “Свобода як утеча
від чужого, нав’язаного іншими, невідповідного власній натурі, має піднятися до рівня утвердження своєї
власної натури, своєї зрідненості, віднайденої шляхом пізнання самої себе”
Темі свободи Г.
Сковорода присвятив окремий вірш, який так і називається “De libertate” (“Про
свободу”). З перших рядків невеличкого восьмирядкового вірша стає зрозумілим,
якого значення надавав філософ-поет свободі, адже вона цінніша за золото:
“Что то за волность? Добро в ней какое?
Инны говорят, будто золотое.
Ах, не златое, если сравнить злато,
Против волности еще одно блато” .
Вільна людина – це
передусім її дії, що мають бути наслідком вибору. Основою вибору є розум, суть
якого в його універсальних принципах”.
Літературна творчість
Г. Сковороди припадає на період загострення соціальних суперечностей.
Лівобережна Україна того часу перебувала в неспокої. Можливо, саме це стало поштовхом до
внутрішньої, часом незрозумілої непокори, бажання мандрівного філософа-поета
будь-якою ціною залишатися вільним як духовно, так і фізично. Заради власної
свободи філософ відмовився від спокуси залишитися при дворі імператриці,
зробити блискучу кар’єру в Києво-Могилянській Академії чи досягнути високих
рангів, прийнявши чернечий сан. Можливо, саме цих спокус зовнішньої натури й
намагався уникнути Сковорода, “утікаючи” від світу.
Якою б не була доля
Григорія Сковороди, чи щасливою, чи часом несправедливою до нього, все ж їй не
вдалося “впіймати” свободолюбивого філософа-мандрівника, який зумів зберегти в
чистоті той скарб, який найбільше цінував – Свободу.
Валерій ТЕРЗІ, ст.викладач
Нікопольського економічного університету
Немає коментарів:
Дописати коментар