неділю, 25 листопада 2012 р.

Вони були такими молодими!..



28 листопада ц.р.--
сумна трагічна дата, виповнюється
30 років з дня загибелі молодих літераторів
з літстудії «Рудана» (Кривий Ріг).  
Їх ховали три дні, бо пішло з життя 7 літстудійців…

ВОНИ БУЛИ ТАКИМИ МОЛОДИМИ!..

=БУВАЛЬЩИНА – СПОГАД=
     Душі померлих приходять додому до своїх рідних на Великдень. Там, де їх чекають, вони радіють, насичуються життєдайною енергією, продовжуючи своє вічне існування. Якщо пращури вдома забуті, то душі їхні журяться, і тому в провідний понеділок вони плачуть, а від цього день видається похмурим і навіть дощовим.
     Такі думки ятрили спраглий мозок, кликали у той далекий вісімдесят другий… І був я самотнім у тому нудному безкінечному поїзді. Люди заходили й виходили, протікаючи через вагон електрички, немов пісок між пальцями. І хоча я завжди з цікавістю спілкувався з новими людьми, сьогодні вони мене зовсім не хвилювали своєю новизною. І, може, дехто з моїх попутників із здивуванням поглядав на мене, сумного й заглибленого в себе й у свої невеселі спогади.
     Тридцять років проминуло-пропливло, як тридцять диких селезнів крильми протріпотіло. Раніш тяглися роки нудно чередою, а зараз швидко плинуть наді мною. Ось не помітив, як і віршами почав мислити. А Борис Жуковський ніколи, мені так здавалося тоді, не мислив прозою. Поезія була його думкою, його долею, його життям. Того листопадового вечора, коли я зустрівся з ним в останнє, він був веселим, натхненним успіхом – живим був…
     Молоді літератори області зібралися в затишному залі будинку архітекторів, де проводилася зйомка заключної телепередачі  обласного конкурсу літературних студій. Для нас усе було незвичним. Адже не кожного дня на вас націлені об»єктиви телекамер. Багато світла, його джерелом були не тільки жаркі юпітери, але й очі молоді.
     Скільки було в той вечір приємних зустрічей! Я найбільше зрадів Борисові й Сергієві Мохову. Сергійко нещодавно закінчив Дніпропетровський Держуніверситет. Жив, як і Борис, у Кривому Розі, редагував багатотиражку і писав чудові новели. На новелах я добре розумівся, бо й сам захоплювався цим жанром. До того ж темою дипломної роботи обрав колись тему, до мене ніким не розроблену – «Поетика новел Олеся Гончара».
     Сергій писав новели гарні, але їх ніхто не друкував. Пробитися до друку в нашій області було тоді дуже важко. Та й сьогодні не дуже легко, якщо в тебе проблеми із грішми…
     Коли зустрічаються молоді митці, вони, про що б не говорили, завжди заводять свої розмови до того, як друкуватися. Борисові було легше. Він уже вийшов на цю дорогу: минулого року у видавництві «Радянський письменник» видано його книжку армійських віршів «Кордон». І ось зараз мій друг радів з того, що на наступний рік у «Воениздате» і в «Промені» вийдуть його дві нові книжки. Борис хвалився і радів з цього, немов дитина. Ми по-доброму йому заздрили і раділи разом із ним.
-         Знаєш, Валерію, документи про моє членство у спілці письменників
України пішли до Києва. Якщо там затвердять, то я вже буду письменником! – прошепотів Борис, відвівши мене від гурту.
-         Вітаю! Вітаю! – ще раз щиро зрадів я, потиснувши міцно йому руку.
     Почалася передача, і всі розбіглися по своїх місцях. Іменинниками були криворіжці.  Їхня літстудія «Рудана» вийшла переможницею, й руданівці по черзі читали вірші. Їх вітали, вручали грамоти, подарунки. Але передача не ладилася, щось десь ламалося і врешті-решт вибухнуло в якомусь приладі від короткого замикання. Оголосили перерву. Я підійшов знову до Бориса поздоровити із перемогою в конкурсі. Він посміхався своєю незабутньою посмішкою, великий і красивий з буйною гарною чорнявою головою. Блакитні очі випромінювали справжню дитинну радість.
-         Чим ви приїхали ? – запитав я в Бориса.
-         Рафіком.
-         А мене візьмете? – дуже не хотілося добиратися вночі на автовокзал.
-         Я б з радістю, але нас чотирнадцятеро, а місць усього десять.
І знову покликали на передачу, бо недоліки усунули. Я сидів і жалкував, що не зможу довше поспілкуватися з Борисом. Назавтра в мене була друга пара, і я до десятої переїхав би на електричці з Кривого Рогу додому.
     Закінчилися клопоти телевізійників. Усіх учасників передачі запросили взяти участь у телеконкурсі молодих поетів, присвяченому 60-річному ювілею утворення СРСР, що проводитиметься на початку грудня.
     Біля виходу я почекав на Бориса, щоб попрощатися із ним. Потиснув йому руку і з сумом подивився у його світлі очі. І Борька зжалівся наді мною, махнувши рукою:
-         Що буде – те буде! Поїхали! Де чотирнадцятеро – там і п»ятнадцятий!..
Зрадівши, я аж підстрибнув на місці! Але якась не зрозуміла мені й досі
сила, якась сила зупинила мене й не дозволила сісти до їхньої машини.
-         Знаєш що, Борисе! Їдьте собі, нехай вам щастить.
-         Ну що ж, дивись, тобі видніше. А може, ми тебе хоч до автовокзалу підкинемо?
-         Ні, не треба, їдьте…
Від рафіка Бориса вже кликали. Він потис мою руку і побіг до машини, але зненацька зупинився і крикнув:
-         Дасть Бог – ще побачимося!
           
                                                            *  *   *

     У переповненому трамваї я доїхав до автовокзала, а на душі чомусь було важко, неначе я розстався з Борисом назавжди. В темному автобусі, який швидко прямував нічним шосе, мирно посапували пасажири, починав засинати й я, але якоїсь хвилини автобус різко загальмував, і я боляче вдарився головою об переднє крісло. Далі вже не спалося й тривога з кожною наступною хвилиною все більше й більше холодом заповзала мені в душу. До того ж нестерпно боліла голова. Додому повернувся вкрай розбитим і знервованим.
     Через декілька днів пішов до міському комсомолу домовлятися про автомашину,, яка б одвезла моїх молодих літстудійців на телеконкурс. Перший секретар зустрів стримано й сказав:
-         Ні, Валерію Васильовичу, я вам машини не дам. Хочете везти, везіть рейсовим автобусом. Я вам краще відрядження випишу.
-         Можна було б і автобусом поїхати, але запис передачі буде пізній, чи встигнемо назад на останній…
-         Не встигнете, залишитеся переночувати в готелі. Я через обком місця забронюю, - прочитавши на моєму обличчі здивування, додав: - Не можу я вам машини дати. Нещодавно криворізькі комсомольці їхали й… загинули.
Я вже цю новину чув, але сприйняв її більш-менш спокійно. Загинули комсомольці… Звичайно, жалко було дітей, але я їх не знав, і це пройшло повз мене спокійно, абстрактно якось пройшло.

                                                *    *   *
     У ті часи в обкомі комсомолу працювала Валентина Глоба, прямий нащадок діда Глоби, що насадив у самому центрі Дніпропетровська чудовий парк, який чомусь у ті часи носив ім»я Валерія Чкалова, а не Павла Глоби. Валентина кожного року проводила незабутні семінари творчої молоді. На них збиралися поети, прозаїки, художники, архітектори, композитори, актори, фотографи. Дух творчості декілька днів панував, якщо не царював, на березі живописної притоки Дніпра Самари. Жили на турбазі, працювали по секціях у місцевій школі, виступали перед молоддю на заводах, у навчальних закладах, у гуртожитках. Але найціннішим було спілкування з творчими ровесниками.
     Після таких семінарів я приїздив додому переповненим враженнями,натхненним, і багато писав. Це були найщасливіші дні моєї молодості.
     Саме за таким творчим зарядом їхав я разом із делегацією від нашого міста до обкому комсомолу в грудні вісімдесят другого. Їхав на семінар творчої молоді, проживши на світі тридцять чотири роки. Це тільки у нас так довго тримали творчі особистості в коротесеньких штанцях, втлумачуючи до наших голів ідею того, що справжній талант собі дорогу проб»є. Справді-бо – проб»є, але й лоба може розкраяти.
      Знаю багатьох товаришів своїх по перу, що врешті-решт видавали невеличкі книжечки, втративши людську свою гідність, і навіть дуже раділи з того, що довелося принижуватися, лизати руки менторам, як свого часу наші деякі нещасні пращури лизали чоботи мурзам за ласий кусень, кинутий їм до ніг. Аякже, раділи й досі радіють, що продали душу дияволові. Важливий результат! Ось вона книжка, ще типографською фарбою пахне. І стає нам вищою ціна в очах товаришів, і сам собі вже здаєшся кращим і вищим, талановитішим і розумнішим.
       В обкомі мене попросили посидіти на реєстрації літераторів, що прибували на семінар. Я погодився, але коли зайнявся справою, дуже дивувався, що з Кривого Рогу мало людей й ті всі були мені незнайомими. Якось так склалося, що я ні в кого так і не спитав, чому не приїхали Борис із Сергієм.
     Надвечір добралися до турбази, розмістилися, повечеряли. В кімнаті нас було троє: я, мій земляк, молодий хлопчина Геннадій Полоз, і Микола Смірнов, поет-пісняр із Марганцю. Я вже згадував, що коли збиралося до купи декілька однодумців, які вважали себе невизнаними талантами, завжди заходила розмова про те, яким чином видати книжку. І ось я почав розповідати про Бориса:
-         А ось Борька Жуковський – молодець! У великій пресі він надрукувався після отакого, як і наш, семінару. Гостем із Москви був Віктор Коркія, заввідділом поезії журналу «Юность». Тоді він відібрав чимало віршів, за чаркою багато обіцяв, але надрукував тільки одного Борисового вірша. Борисові повезло. Це вже було щось, це була реклама.
-         А на нашому семінарі звідки будуть гості? – запитав Геннадій.
Ми з Миколою перезирнулися між собою, приховавши від Геника свої усмішки. Блажен, хто вірує.
-         Хто зна? Так ось, про Бориса… Після «Юности» пішов-пішов. Ленінградська «Аврора» друкує, «Молодая гвардия» вірші прийняла, республіканські журнали й газети добірки друкують. «Радянська Україна» проводила поетичний конкурс до відкриття з»їзду партії – нещодавно газета до рук потрапила, читаю: Жуковський перше місце виборов.
-         А як у нього з книжкою? – заздрісно зітхнув Геннадій
-         Є, аякже! Ось подивись, - витягнувши з дипломати зелененький збірничок, передав його хлопчині.
     Довго ще точилися розмови у нашому номері, але здебільшого не про те, як плекати, зміцнювати той талант, яким тебе обдарували батько-мати, яким осінив тебе Господь, не про те, чим підживлювати його, а про те, як друкуватися.
     Вранці почали працювати по секціях. Секцією прозаїків керував відомий у колах фантастів Віктор Савченко. І знову розмова зайшла про те, як друкуватися… І знову я згадав про Бориса…
-         А Бориса немає…- якось здивовано і сумно подивився у мій бік Савченко.
-         Та бачу, що немає, чомусь не приїхав.
-         А Бориса більше немає… - повторив Віктор, - і не буде більше …
-         Як не буде? – злякався я.
-         З телепередачі їхали руданівці рафіком до Кривого Рогу і врізалися в краза. Загинуло одинадцятеро людей. Трьох до лікарні відвезли – там померли…
     Кров прилинула до голови, голосно загупало в скронях, світло попливло перед очима, важко дихалося. Сльози котилися по моїх щоках, але я і не думав їх приховувати. Друзі мої, друзі! Що ж це з вами сталося? Чи не рано ви покинули світ Божий? Жити б та й жити…А я ж просився до вашої залізної домовини… Господь уберіг мене, а вас не зміг… Чим же загнівили ви Його?
     Засумував я тоді, ледве не заслаб. Горював за хлопцями, місця собі не знаходив. Після вечері за традицією в будинку культури проводили вечір знайомства. Кожна секція повинна була показати себе якнайкраще. Не знаю, чи то хвиля така пішла, чи, може, оте горе, яке зненацька звалилося на мене, хоча знали про мої страждання тільки прозаїки, вплинуло на загальний настрій товариства, і вечір проходив у сумному ключі.
     На сцену вийшла молода дівчина з Дніпродзержинська, і до зали полинули вірші- присвята другові, який загинув. За нею майбутній композитор проплакав-проспівав тоненьким голосочком: «Згадуйте мене, згадуйте мене, як мене не стане». Чи не ранувато ти, хлопченятко, затужило? А втім, хто знає скільки кому відпущено на віку? Чи думала вісімнадцятирічна  Лариса Лазірко, член юнацького осередку «Горицвіт» літстудії «Рудана», що вперше у своєму житті знявшись на телебаченні, в той же вечір загине?..
     Та ось на сцені дівчина-криворожанка читає вірші про свою подругу:
                            Лариса – горицвіточко,
                             Рожева наша квіточко,
                             Ти землю звала ненею…
    
     Серце моє зайшлося від німого плачу. Чую – викликають мене від секції прозаїків. Піднявся на сцену, забувши що маю читати. Навіть не зчувся, як оголосив новелу із присвятою Борисові, другові і однодумцеві. Почав читати, але журба і туга поза моєю волею перемістилися з грудей до горла і перехопили, здавили його гірким сумом. Спробував далі читати – не можу. Вдруге розпочав – не виходить. Зал принишк, один мій згорьований голос звучав, перериваючись, але й він пропав. Не стало більше сили опиратися горю, стримувати страждання і плач усередині душі.
     Вибіг за куліси, а звідти – в роздягальню. Знайшов своє пальто, занурив своє обличчя в нього і не можу спинитися. Чую, хтось тормосить мене за плече, по голосу впізнав Геннадія:
     - Що з вами, Валерію Васильовичу? Що з вами?
     Оговтавшись, витер лице, одягнув пальто і пішов у супроводі свого вихованця до готелю. По дорозі зайшли до магазину, купили декілька пляшок сухого вина, тоді цю розкіш можна було ще придбати, небагато заплативши. Коли закінчився вечір у будинку культури, до мого номеру, не змовляючись, прийшло багато людей -  криворізька і дніпродзержинська делегації, керівництво спілки письменників, ще дехто. Йшли із своїми стільцями, палили цигарки, поволі смакували вино, згадували загиблих. Десь узявся Борисів поетичний збірничок, пішов по колу. Кожен читав по віршу… Хтось згадав про те, що Сергій любив єсенінські пісні. Принесли гітару, й вона пішла естафетою по колу.
     Говорять, що сумувати можна тільки мовчки. Мої товариші журилися, довіряючи увесь свій сум гітарі. Але й вона не витримала напруги, луснула струна, якось глухо задзвенівши. Струна не витримала горя – людина винесе найвище горе. Пройде час, і рани всі загояться. Пройде час, і серце заспокоїться. Пройшли роки, як весняні дощі пролопотіли. Пройшли роки, як поїзди по рейках прошуміли…
     Так, роки минають швидко. Уже мені… А скільки мені? Багато! А книжки своєї так і не маю. Пишу тільки тоді, коли писати не можу. До газет і журналів, як раніше, не надсилаю…

·        *   *
     Їду чужим поїздом серед чужих людей, їду і згадую своїх друзів, адже сьогодні провідний понеділок. За вікнами весна хазяйнує, чепурить будиночки над річкою, порядкує у садах і городах.  Рясно цвітуть черешні. Весна…

Валерій ТЕРЗІ, першодрук
    

    
    

1 коментар: