середа, 7 листопада 2012 р.

ТРИПІЛЬСЬКІ ВИТОКИ МІСТОБУДІВНИХ ТРАДИЦІЙ У ДАВНІХ СЛОВ'ЯН

СЄДАК Ігор Микитович
архітектор-містобудівник, почесний член Української академії архітектури, заслужений архітектор України, лауреат Державної премії СРСР (Київ)
СЄДАК Олександр Ігорович архітектор-містобудівник, кандидат архітектури, професор кафедри теорії, історії архітектури та синтезу мистецтв Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (Київ)
Однією з найважливіших проблем походження та формування слов'ян як великого етносу, який впливав і продовжує впливати на перебіг світової історії, залишається пошук і доведення усе нових і нових матеріальних свідчень існування слов'янської культури до нової ери. Західна і
прозахідна вітчизняна наука відводить на існування слов'янської цивілізації лише останні 1,5—2 тисячі років. Ця традиція іде ще з XIX ст. Тоді археологи не мали у своєму розпорядженні артефактів, які б підтверджували глибоку давнину історії слов'янства. Тепер такі артефакти є, але сучасна офіційна наука, як і до цього, зовсім їх не сприймає. Чому? А тому, що вони вимагають докорінних змін у розумінні загальносвітових цивілізаційних процесів, виводячи на авансцену історії народ, що його західні дослідники і досі вважають другорядним і примітивним, заперечують його самобутність і твердять про його адаптативну залежність від нібито розвиненіших у минулому культур Сходу і Заходу.
Ще й досьогодні офіційна історична наука пов'язує формування і розвиток слов'ян із т. зв. «норманським фактором». Згідно з пануючими уявленнями, на землі, розташовані між Дніпром і Дністром і заселені слаборозвиненими у культурному сенсі варварами-слов'янами, у IX ст. прийшли (чи були запрошені) нормани, які й зумовили бурхливий розвиток «тубільців» та запровадження у них державності. Ця теорія виникла на основі міфу про заснування Русі, наведеного в «Повісті врем'яних літ». Як відомо, цей міф пов'язує походження давньослов'янських феноменів -міста, держави, народу — з приходом на Русь трьох братів-норманів. Без усякого глибинного аналізу розвитку слов'янського народу цей епізод був прийнятий істориками й тиражувався в художній літературі та освітянській практиці, принижуючи роль слов'ян на світовій арені. М. М. Карамзін в «Історії держави Російської», С. М. Соловйов в «Історії Росії із стародавніх часів» формували свої слов'янознавчі теорії саме на норманському факторі. На їхніх працях зросло не одне покоління істориків, які беззастережно підтримували «норманську теорію». На цій теорії побудована і книга дитячої письменниці та історика XIX ст. А. О. Ішимової (цю книгу високо цінував О. С. Пушкін за легкість її сприйняття), яка виховувала у читачів зневагу до своїх першовитоків. Книгу цю видають і зараз. А ось що у ній, приміром, пишеться: «Ці варяги вважалися у сусідів народом розумним: у них уже давно були добрі государі і закони.., тому варяги жили щасливо і їм навіть вдавалося іноді перемагати слов'ян... Слов'янські старійшини, бачачи щастя варягів і бажаючи такого ж своїй Батьківщині, умовили всіх слов'ян відправити послів до цього хороброго і передбачливого народу просити його князів керувати ними: "...Земля наша велика і багата, а ладу в ній немає, ідіть княжити та володіти нами..."» .
Радянська історична наука нового й новітнього часу, сформована у 1930— 1950-х роках і репрезентована працями М. М. Тихомирова, А. М. Насонова, П. М. Третьякова, Б. Д. Трекова, В. В. Мавродіна та інших, пом'якшувала тезу про норманський вплив на розвиток слов'янства, підкреслюючи місцеві корені Російської (правильно треба — Давньоруської) держави. Підстави для таких акцентів з'явилися І справді, досягнутий трипільцями рівень містобудування був би просто неможливим без добре налагодженої системи управління будівельною і взагалі громадською діяльністю, без розгалужених функціональних структур міського управління (що життєво необхідно для укріплених і найбільших в усьому тодішньому світі мегаполісів площею в сотні гектарів і чисельністю мешканців у кільканадцять тисяч чоловік, без родових і племінних рад, без виборних • осіб, відповідальних за ті чи інші важливі ділянки життя громади, тощо. Згадаймо також і «ритуальні служби», які забезпечували виконання складних поховальних обрядів, зокрема і таких трудомістких, як спорудження кургану і оточення його ровами і кромлехами з кам'яних брил; високий рівень ремісництва, яке давало змогу виробляти досконалі крем'яні, металеві, дерев'яні та інші речі, феноменальні прийоми застосування природних мінералів (виготовлення у двоярусних гончарних горнах найунікальнішої кераміки, найрізноманітніших глиняних ритуальних фігурок та дитячих іграшок, зведення з дерева і глини славетних трипільських двоповерхових жител тощо); розвинений внутрішньо- і міжплемінний обмін і торгівлю...
Така напруга життєдіяльницьких струмів у Трипіллі (а тут ми не кажемо детально про суто духовне життя, яке, звісна річ, відбивалося у спорудженні величних сакральних пам'яток) зумовлювала величезну кількість і щільність розташувань трипільських населених пунктів на Подніпров'ї та в Побужжі, -щільність, аналогів якої важко навіть пригадати у всій стародавній історії. І щезнути без сліду, не залишивши ніякого спадку своїм кровним наступникам, ця цивілізація просто не могла.
Саме ця цілком очевидна для неупередженої людини спадковість і пояснює ту «загадкову» інтенсивність містобудівних процесів у ранньослов'янському світі, котрі (повторимо), якщо вірити «офіційним» історичним концепціям, відбувалися «раптово», «самі по собі», «вибухово» тощо...
Ясна річ, слов'яни не продовжили трипільські традиції, сказати б так, безпосередньо, без усякого переходу. Усе ж таки між слов'янами і трипільцями пролягли кілька тисячоліть, і хоча за цей час трипільський світоглядно-формаційний спадок зберігався у середовищі подніпровського населення (з якого потім вийшли конкретно слов'яни), містобудівне мистецтво тут явно заглухло, і нічого подібного до трипільських мегаполісів тут певний час не було. Це пояснюється тим, що наприкінці свого існування на Подніпров'ї більша частина тутешніх трипільців почала розходитися по різних регіонах світу, де їхні містобудівельні засади застосовувалися відповідно до нових умов, але на принциповій основі первинних, ще подніпровсько-побузько-подністровських композиційно-планувальних формоутворень.Поширення давніх трипільських традицій на Південь та Захід Європи і на північно-західні області Малої Азії відбилося у таких принципах планування та забудови тамтешніх міст, як пошаровий спіральний і кільцевий розвиток; радіальний характер загальної забудови, яка орієнтувалася і тяжіла до центру населеного пункту; типова для Трипілля форма загального плану, наближеного до кола або еліпсу (табл. VII, /—2)
Відзначимо тут ще такий дуже цікавий момент. Деякі риси пошарового лінійного формування забудови міст, виявлені при утворенні окремих колоподібних у плані поселень Трипільської культури уздовж природної перешкоди, були використані як архаїчний прийом при вирішенні планувальних структур міст - сучасників Трипілля — у Малій Азії та в Європі (табл. VII, 3—5). Це підтверджує можливість перенесення прадавнім населенням Дніпро-Бузько-Дністровського регіону на нові землі своїх найбільш інерційних містобудівних традицій, що їх місцеве - етнічно відмінне - населення сприймало часом механічно, некритично, без належного осмислення їхньої світоглядно-формаційної суті. І навпаки, формуючись безпосередньо на землях прадавнього Трипілля, слов'яни, не зачіпаючи самої суті композиційно-планувальних принципів своїх кровних пращурів, разом із тим творчо, в еволюційному ключі розвинули цілу низку їхніх елементів. Це достеменно доводить, що слов'яни мали у своїх генеральних засадах однаковий з трипільцями підхід до буття, розуміли їхній спосіб мислення, «дивилися на світ їхніми очима»...
Отже, усе сказане в цьому дописі дає підстави сміливо твердити, що славетна Трипільська культура, а точніше - цивілізація, відіграла надзвичайно велику роль у закладенні основ духовного, суспільно-політичного, виробничого і культурного життя, які були згодом сприйняті не лише прямими кровними нащадками трипільців подніпровськими слов'янами, а й іноетнічними мешканцями інших регіонів планети. Про деякі з прикладів цієї запозичувальної у 1901 р., коли В. В. Хвойка зробив доповідь на XI Археологічному з'їзді про відкриту ним наприкінці XIX ст. (біля українського с. Трипілля) доти незнану давню культуру. За своєю красою речі з розкопок Хвойки не поступалися давньогрецьким. Це породило низку гіпотез стосовно прямого зв'язку Балкан з культурою Подніпров'я, названою пізніше Трипільською.
Однак археологічні знахідки розглядалися у відриві від топографії знайдених пізніше трипільських поселень. Тому повноцінного комплексного осмислення ролі Трипільської культури у розвитку Західної та Східної Європи і взагалі усієї світової цивілізації здійснено не було. Зараз скаржитися на брак артефактів, безпосередньо дотичних до згаданої проблеми, не можна, — їх більш ніж удосталь, а проте далі риторичних питань і гіпотез щодо походження Трипільської культури та її раптового зникнення справа у сучасній офіційній науці не йде. Висновки археологічних та історичних досліджень нерідко й досі робляться без залучення студій суміжних фахівців — етнографів, культурологів, архітекторів та інших, які цілком спроможні допомогти знайти зв'язок Трипілля із загальноцивілізаційними процесами.
Усе це зумовлює, зокрема, брак відомостей про Трипілля у світовій науці та в популярних виданнях. Приміром, ця культура навіть не згадується у нових західних енциклопедіях «Зниклі цивілізації» і «Всесвітня ілюстрована історія» (ці енциклопедії видані у перекладі в 90-ті роки XX ст. московським видавництвом «Терра»). Незважаючи на очевидну спадковість між трипільцями та слов'янами у територіальному розселенні, культурних і містобудівних традиціях тощо, за кордоном генетичний зв'язок між цими етносами або заперечується, або береться під сумнів. Він заперечується навіть українськими науковцями. Так, у «Давній історії України» твердиться, що «за етнічним складом трипільці були прафракійцями» . Або ще: «За тисячі років, що минули з часу існування Трипільської культури, повз нашу землю пройняло багато народів, не один раз змінювався склад населення. Українці належать до кола слов'янських народів. А слов'яни постали на історичній арені значно пізніше'» .
Оскільки порушена у наведених цитатах проблема становить незаперечну актуальність для українознавства, автори даного допису мають намір взяти участь в обговоренні її деяких аспектів. Підходячи до теми з позицій своїх фахових інтересів, тобто теорії й історії містобудування, вони спробують порівняти містобудівні традиції трипільців і давніх слов 'ян і відстежити на цій основі генетичну спадковість згаданих етносів, — у тому, зрозуміло, випадку, якщо ця спадковість насправді є.
Стосовно походження Трипільської культури досі існує кілька гіпотез. Одні вчені вважають, що вона виникла на основі місцевої неолітичної людності, другі — що її коріння треба шукати на Балканах чи у Східному Середземномор'ї, треті відносять її до первісних індоєвропейців (арійців), які виникли на Близькому Сході та в Малій Азії. Але усі дослідники сходяться на тому, що трипільці провадили осілий спосіб життя, займалися землеробством і скотарством та створили в межиріччі Дніпра і Дністра багато довготривалих родових поселень площею від кількох до 200—300 гектарів. Поруч, у придунайських ландшафтах, існувала Гумельницька культура. За характером своєї господарської діяльності та побуту вона була схожа на Трипільську і підтримувала з нею тісні господарсько-культурні зв'язки (так само як і з племенами Дніпро-Донецької культури). Усі ці контакти споріднених спільнот не могли, звісно, не позначитися на містобудівній діяльності трипільців.
Тривалі дослідження виявили на землях від Східних Карпат до Середнього Подніпров'я сотні трипільських селищ. Ще у 30-ті роки XX ст. при їх розкопках перейшли від окремих розвідувальних шурфів до суцільного розкриття чималих за розмірами площ. Завдяки цій методиці фіксувалися межі, укріплення і вся забудова населених пунктів. Експедиції Т. С. Пассек 1939—1940 рр., Т. С. Пассек та Є. Ю. Кричевського 1946 і 1949 рр. дали змогу створити декілька графічних реконструкцій забудови трипільського поселення Коломийщина-1. Отже, загальний вигляд селищ трипільців став набувати чіткого абрису. У загальному плані це було коло. Головним елементом його внутрішньої структури були двоповерхові глинобитні будинки площею від ЗО до 300 кв. м, які утворювали кілька колоподібних рядів.
Крім невеликих селищ, в останні десятиріччя за допомогою аерофотозйомки були виявлені величезні трипільські поселення - справжні первісні мегаполіси. Найвідоміші з них містяться поблизу сіл Майданецьке й Доброводи в Україні та Петрени — в Молдові. При цьому науковці з'ясували надзвичайно цікавий факт: доволі часто сучасні українські села існують на своєму місці кілька тисячоліть — ще відтоді як вони становили частину того чи іншого величезного за територією трипільського мегаполісу. Будівлі в цих стародавніх велетнях розташовувалися концентричними колами, число яких доходило до 12-ти. Кільцеві вулиці перетиналися численними радіальними, котрі сходилися до великого майдану в центрі поселення (вочевидь, на цих майданах відбувалися родові збори). Вулиці утворювали квартали з житловими будинками. Між будинками існував певний простір, на якому розміщувалися прибудинкові ділянки або господарчі споруди. Усі поселення мали єдину, тобто типову, композиційно-планувальну структуру. Житла також були однотипними (окрім будинків у зовнішньому колі, які були у 2—3 рази більшими).
Трипільські поселення звичайно будувалися над долинами річок або в їхніх закрутах, на високих крутосхилих рогах (мисах). Схили укріплювалися 5—6-метровими валами, а інколи (Костешти-11 у Молдові) — ще й кам'яним панциром. З напільного боку викопувалися рови завглибшки 4—5 м. Відомі також нічим не захищені поселення у долинах або на рівнинах. Тут мешкали землероби, які перебували під охороною розташованих неподалік укріплених городищ.
Ранньотрипільські поселення датуються 4000—3600 рр. до н. е. Вони мали як чітке, заздалегідь продумане, так і довільне, «стихійне» планування, їх зводили на надзаплавних терасах у вигляді декількох рядів споруд уздовж схилу балки. Разом із тим є й приклад чіткого плану (Беркашівське поселення), коли шість розміщених на відстані 15—18 м один від одного будинків охоплювали схили пагорба і творили таким чином коло діаметром понад 50 м.
Середньотрипільські поселення (3600—3150 рр. до н. е.) характеризуються збільшенням території і відповідно кількості населення. Вони будувалися на зручних для оборони місцях і мали великі (багатосімейні) та малі (односімейні) житла, їхнє планування відзначалося колоподібною, радіальною структурою. Входи споруд були орієнтовані на геометричний центр поселення. Між розташованими у вигляді кількох кіл будівлями пролягали кільцеві проходи. Зовнішнє коло утворювалося з великих будинків глухими (затильними) стінами назовні, які правили за своєрідний захисний мур. Довкола поселення укріплювалися ще й валами та ровами. Отже, у поєднанні з особливостями рельєфу, які сприяли виділенню городищ з оточуючого природного середовища та посиленню їх обороноздатності, планувальний принцип трипільських населених пунктів середнього етапу їхнього розвитку було зорієнтовано на закриті форми і простори. При цьому центральний майдан поселення виконував ритуально-символічну, об'єднуючу функцію. У пізньотрипільський період (3150—2350 рр. до н. е.) площа поселень та чисельність їхнього населення ще більше зростають. Так, у Побужжі, поблизу сіл Доброводи, Тальянки, Майданецьке, Небелівка, виявлені поселення площею до 400 га і більше та з кількістю мешканців у 2—4 тис. чоловік8. Вони мали розвинену систему укріплень і форму, наближену до ідеального кола (діаметром понад 1 км) або еліпсу. Таких мегаполісів не було більше ніде в усьому тогочасному світі9. І, до речі, твердження офіційної науки щодо кількості їхніх мешканців виглядає вельми сумнівним. Бо з огляду на дуже високу щільність забудови (передусім житлами) цих велетнів на кожного з 2—3 тис. їхніх мешканців припадало б 1—2 тис. кв. м корисної площі. У це просто неможливо повірити. І нащо тоді потрібні такі могутні оборонні споруди?.. Одне слово, треба вважати, що кількість жителів була в кілька разів більшою, і ці мегаполіси певною мірою навіть потерпали від перенаселення10. Більшість пізньотрипільських поселень містилися на високих ділянках. Вони налічували до півсотні різних за розмірами житлових та господарчих споруд, традиційно розташованих по колу. Входи в споруди були звернені до геометричних центрів поселень. З часом площа та чисельність мешканців цих прадавніх міст зменшувалися. Це можна пояснити перенаселенням і наступною міграцією «зайвих» людей на північ і північний схід. Оселяючись в оточенні не дуже й то дружньо налаштованих чужих народів, мігранти зводили у добре захищених самою природою місцях невеликі поселення з кільканадцятьма спорудами.
Нагромаджені протягом збіглого століття археологічні артефакти наводять дослідників на думку про спорідненість Трипільської культури з культурою Боян — локальним варіантом великої європейської культури лінійно-стрічкової кераміки . Отож Трипілля розуміють як імпульс прадавніх цивілізацій Балкан та Східного Середземномор'я, як «обмін населенням та асиміляцію деякої частини населення Південно-Східної Європи... у взаємодії із середземноморсько-балканським неолітичним і енеолітичним ареалами» . При цьому його ніяк не пов'язують із протослов'я-нами, іншими словами — не вбачають між трипільцями і наступними слов'янами етно-генетичного зв'язку. Отож виглядає так, що трипільці щезли з історичної арени без усякого сліду, не залишивши по собі прямих нащадків. Стосовно величезної культури це видається просто неймовірним. І щоб довести протилежне, ми спробуємо зараз виявити генетичну спадковість між Трипіллям (на нашу думку — праслов'янською цивілізаційною субстанцією) і Київською Руссю, котрі існували на одній і тій же самій території і з огляду на одне це уже цілком могли становити спільну еволюційному лінію. Головним предметом нашої порівняльної студії буде містобудівна традиція трипільців і давніх слов'ян.
Згідно з різними концепціями, племена, які мешкали у Дніпро-Бузько-Дністровському басейні в період розквіту Трипільської культури (IV—III тис. до н. е.), мігрували або в північно-східному, або у протилежному — південно-західному - напрямках (табл. І), або в обох напрямках одночасно. Зрозуміло, усі ці «маршрути» просто не могли не відбитися в матеріальних знахідках, передусім у пам'ятках архітектурно-містобудівельної практики. У даному контексті трипільське відлуння треба шукати у планувальній структурі і композиції поселень енеолі-тичного часу за межами вказаного басейну та у пізніших містах давніх слов'ян. Простежити цей зв'язок необхідно не лише задля віднайдення справжніх історично-генетичних коренів слов'янства, але й для продовження широкомасштабних досліджень у сфері лінгвістики, топоніміки, історії, археології, семантики тощо, — досліджень, необхідних для з'ясування внеску слов'янської культури у світову цивілізацію. (Пізньотрипільські Усатівські поселення (Південь України), які виникали, зокрема, шляхом злиття кількох дрібніших населених пунктів, іноді мали одразу кілька захисних ровів. Це вказує на досить довгу тривалість їхнього існування.
Останнім часом українські вчені доводять, що трипільські мегаполіси мали площу до 500 га і кількість мешканців до 15 тис. чоловік. — Ред)Розв'язуючи цю проблему, доводиться спочатку враховувати об'єктивні історичні особливості усіх відгалужень слов'янства - східного, західного, південного, північного, а вже потім, з огляду на єдність їхнього первісного кореню, виходити на типологічні узагальнення більш високого порядку. Саме такі узагальнення і дають змогу побачити ціле, складене з різних частин. Бо ж, як сказано у Св. Письмі: «...Тіло не є один член, а багато»...
Завдання науки — знайти ті «розкидані» по віках і тисячоліттях частини, іпостасі, субстанції — і християнську, і дохристиянську язичницьку, і ту первинну основу, з якої вийшло усе наступне, — які безперервною ретроспективною ниткою єднають слов'янство у цілісне етнічно-філософське тіло. А первісною основою, на нашу думку, якраз і була Трипільська культура, від якої пішли не тільки її прямі нащадки — протослов'яни (а також і шумери, і південнодніпровські арійці епохи бронзи, і античні греки тощо. - Ред.), а й усі пізніші - аж до сучасності -надзвичайно розгалужені індоєвропейські спільноти світу. І містобудівні традиції давніх трипільців є одним із найважливіших доказів того, що слов'яни, києво-русичі і теперішні українці є їхніми безпосередніми кровними нащадками, становлять єдине «тіло» з цією створеною колись на Подніпров'ї першоосновою людства... Розглянемо цю проблему детальніше.
Планувальна структура і загальна композиція давньослов'янських поселень і міст формувалися піді впливом природних, соціальних, конкретно-історичних та інших умов і безпосередньо зумовлювалися системою вулиць, відкритих просторів (зокрема майданів), різних композиційне та емоційно «пануючих» споруд, фортифікаційних укріплень тощо. На жаль, згадана структура планування у взаємозв'язку з короткотривалими елементами міського середовища — забудовою і природним ландшафтом - досьогодні залишається погано вивченою, позаяк розглядається окремо («сама в собі»), не комплексно, у відриві від загального контексту тодішнього життя, а головне — без пошуку Ті генетично-концептуальних витоків у дослав 'янських суспільствах.
З огляду на все це зрозуміло, чому відправна точка містобудівельної традиції давніх слов'ян не відома ще й досі. Офіційна наука називає V—VI ст. н. е. в якості початкового періоду розселення наших предків у Східній Європі. При цьому, зверніть увагу, практично «одномоментно» виникає велика кількість поселень з єдиними планувальними і просторовимипринципами внутрішньої структури. Отже, випадає так, що, перебуваючи в «непевних» умовах самоорганізації, слов'янський суперетнос мало не одразу після свого виникнення запровадив на величезній — у пів-Європи — території довершену, а головне, повторимо ще раз, - єдину за своїми внутрішньоструктурними засадами систему облаштування життя. І лише за якихось 3 — 4 віки (за офіційною наукою) цей суперетнос утворив свою державність і вийшов на світову арену у VIII—IX ст. як один із найвагоміших чинників тодішньої цивілізації і як носій культури найвищого класу...
Усе це, погодьтеся, виглядає просто неправдоподібно. Адже цілком зрозуміло, що давні слов'яни — це не якісь там безбатченки, які не знали навіть, «якого вони кореню діти» (а з «офіційних» тлумачень саме так і випливає), - вони спиралися на суспільно-політично-виробничі моделі своїх кровних подніпровських попередників. Без глибинних місцевих традицій громадського життя, без тисячоліттями удосконалюваних прийомів і принципових засад планування і забудови місць свого помешкання, без розвиненого їхніми пращурами ремісництва тощо слов'яни за такий короткий термін просто не змогли б піднестися зі своєї новоствореної етно-організаційної першооснови (з «чистого аркуша») до цивілізаційних вершин. І, до речі, сучасним дослідникам досі залишаються незрозумілою символічна змістовність містобудування наших предків, яка чітко відрізняла їх від тодішніх сусідів і за своєю глибинною духовною логікою, і за практичною будівельною методикою і технікою...
Тож на які усе-таки місцеві традиції спиралися подніпровські слов'яни? Згідно з теоріями прадавнього розселення народів, Дніпро-Дністровський регіон був етнічною колискою тих спільнот, які нині замешкують усю Східну і частину Центральної Європи, Балкани, більшість європейських регіонів Росії (табл. І). У стародавніх народів містобудівельні традиції (так само як і, наприклад, поховальні обряди. — Ред.) належали до числа найінерційніших, тому, оскільки ми вважаємо Трипілля цивілізаційною основою слов'ян, відповідно треба вважати і те, що витоки слов'янського містобудування містилися саме у трипільських цивілізаційних глибинах. А звідси випливає, у свою чергу, і думка про те, що трипільські планувально-структурні принципи у містобудівництві повинні були зберегтися в археологічних пам'ятках тих територій, де розселялися давні слов'яни. І справді, ці принципи ми легко знаходимо, приміром, у структурі городища-храму Аркаїм та його аналогів у Челябінській області Росії. Тут спіральне закручена загальна забудова подібна до мушлі равлика, — щільно прилягаючи своїми стінами одна до одної, споруди утворюють декілька кіл вулиць, залишаючи усередині вільним великий колоподібний майдан (табл. II). Побудоване тисячоліттям пізніше протомісто Аркаїм, як і більшість аналогічних археологічних об'єктів Сибіру, містить містобудівельні традиції Трипілля. Подібні планувальні схеми можна побачити і на архаїчних городищах Тушемль та Енеторп (табл. II, 6— 7), розвиток яких відбувався шляхом пошарового кільцевого нарощування території, а структура мала виразний колоподібний характер, зумовлений орієнтованістю забудови до центрального майдану.
Потрапляючи на слов'янські землі, варяги дивувалися кількості міст уздовж важливого торговельного шляху «із варяг у греки» і називали ці території Гардарика -- Країна Міст. І справді, для давніх слов'ян типовою була висока щільність мережі населених пунктів, яка складалася із невеликих міст і містечок на місцях давніших (передусім ще трипільських) городищ. За підрахунками давніх хроністів, у IX—X ст. на Русі існували 25 міст, у XI — уже 89, наприкінці XII — 224, а напередодні татаро-монгольської навали — близько 300. Причому ідеться саме про великі міста-фортеці Київ, Муром, Смоленськ, Полоцьк тощо, а неукріплені селища (яких було, звісно, куди більше, аніж укріплених пунктів) до уваги не бралися. Окрім великих міст-фортець, існували також і невеликі поселення з укріпленою центральною частиною -дитинцем або кремлем (площа цих частин становила 1 —2 га), а також дрібні численні «кріпостиці», які були розкидані по всій країні і називалися «городки» чи «городища». Вони оточувалися ровами, ґрунтовими валами, частоколом, дерев'яними стінами і нерідко не мали навіть постійного населення, використовуючись навколишніми селами і містечками як прихисток у випадку воєнної загрози... З огляду на все сказане зрозуміло, що повідомлення давніх хроністів далеко не повні, адже, зосереджуючи свою увагу на великих містах-фортецях, вони не згадували про величезну кількість інших населених пунктів. І можна сміливо вважати, що вся Стародавня Русь була оповита дуже щільною мережею міст і «селищ міського типу», а отже, мала потужні містобудівельні і ремісничі традиції. Це цілком відповідає тезі про те, що і в економічно-виробничому, і у світоглядному сенсі Русь була прямою спадкоємицею куди давнішого Трипілля, котре якраз і відзначалося великою кількістю добре облаштованих селищ і мегаполісів і мало налагоджене виробництво. А головне, про цей генетичний зв'язок свідчить однакова для трипільців і слов'ян — києво-русичів містобудівельна методика.
Так само і у слов'яно-києво-руський час, у планувальній структурі трипільських городищ і поселень майже обов'язковими є рів або кілька ровів, вал, а також укріплення, утворені стінами напівземлянок або дерев'яних житлових будинків (зорієнтованих своїми входами до центру населеного пункту). Ці трипільські будівельні традиції добре простежуються, приміром, на слов'янських Райковецькому городищі та поселенні Колодяжин V—VII ст. н. е. (табл. III, /—2). При спорудженні усіх городищ трипільської і наступних діб використовувалися наявні природні чинники: люди селилися звичайно на високих пагорбах в оточенні ярів, на крутих берегах річок або в їхніх закрутах (що, до речі, не дозволяло дотримуватися ідеальної колоподібної форми планувальної структури) (табл. III—IV). Найбільшим з давньоруських міст був Київ, який у пору свого найвищого розквіту у XII ст. складався з кількох укріплених районів загальною площею понад 350 га. Ця схема утворилася ще у Трипіллі, величезні мегаполіси якого виникали шляхом злиття кількох розрізнених поселень-укріплень. Описаний принцип простежується і на прикладі більшості містечок Давньої Русі, котрі, маючи невеликі розміри, складалися при цьому із двох-трьох частин: фортеці-дитинця та одного або декількох торговельно-житлових посадів (табл. III). їхня укріплена площа коливалася у межах 45 га: Галич - 45 га, Листвин, Ступиця - - 15, Перемишль, Белз - 7—8, Теребовля, Дорогобуж, Ізяслав, Плиснеськ, Червен — 3—4 га.
Ясна річ, зараз доволі важко з'ясовувати хронологічні рубежі моменту, коли те чи інше прото-слов'янське поселення починало перетворюватися на довньослов'янське місто. Передусім це зумовлене безперервністю життя у такому населеному пункті, коли усілякі перебудови (приміром, відмирання планувальних форм, властивих городищам, і заміна їх формами, властивими укріпленим містам) здійснювалися плавно, без різких «стрибків». Але і за нових умов, тобто при заміні городищ містами, у новостворюваних містобудівельних структурах, зокрема у їхньому планувально-композиційному вирішенні, виразно простежувалися закладені ще у Трипіллі принципи (і це, до речі, доводиться виконаними у пізньому середньовіччі планами, картами, малюнками тощо міст слов'янських народів). Процес перетворення городищ на ранньослов'ян-ські міста-фортеці (Володимир-Волинський, Белз, Червен, Перемишль, Галич, Буськ та ін.) був інтенсивним, отож доволі швидко склалися їхні типові структури: укріплене місто-фортеця та фортеця з навколишньою неукріпленою житловою частиною, якій була властива маєткова забудова (важлива риса міст періоду Київської Русі). При цьому збереглася не лише радіальна або радіально-кільцева структура будівель і вулиць, а й колоподібний або овальний вигляд загального плану, що відповідало прадавнім трипільським традиціям композиційного вирішення населених пунктів (табл. III).
Родові князі зводили порубіжні фортеці-замки у стратегічно важкоприступних місцях (Дубно, Кременець), при торговельних шляхах (Броди, Буськ, Жидачів, Корець, Жовква), поблизу рік чи на місці уже давно існуючих поселень (Городок, Устилуг, Турійськ, Микулинці). Одні фортеці мали колоподібну або овальну форму городища, інші -наближалися до неї, нагадуючи попередні - і незбережені - містобудівні форми (Хотин). Пізніше деякі з них стали ядром міст - адміністративних центрів князівств, деякі -- після зникнення в тому чи іншому випадку зовнішньої воєнної загрози -зупинилися в розвитку, оскільки відначально замислювалися як суто фортифікаційні споруди. До кінця XI ст. фортеці та замки групували навколо себе підзахисні поселення, а розташовані навколо містечка й сіла поступово перетворювалися на поселення міського типу - із 2—3-частинною структурою у вигляді самого міста та його передмість. І ця структура прямо походила від старослов'янських городищ, на місці яких якраз і розвивалися згадані села й містечка. З розвитком забудови міст в XI—XIII ст. та необхідністю її захисту від зовнішньої загрози до фортець починають тяжіти ремісницько-торговельні частини населених пунктів, досі доволі чітко відокремлені від фортифікаційних систем. Саме в цей час ремісницькі посади розростаються і «зрощуються» з укріпленими частинами, або оточуюючи їх з двох (Золочів) чи більше сторін (Корець), або прилягаючи до них з якогось одного боку (останні випадки зумовлювалися розташуванням фортеці на річковому мису - Дубно, Гусятин - чи певними природними перешкодами - Бережани, Белз). Подальше пошарове розростання поселень на основі розвитку принципів композиційно-планувальної структури, властивих великим городищам або невеликим селищам іще трипільської доби, можна побачити на прикладі Вязьми (табл. V, 2).
Із територіальним зростанням населених пунктів стародавні городища також відбували певні трансформації. Приміром, Московський Кремль як старослов'янський дитинець об'єднав і первинне городище, і посад, але зберіг при цьому давню планувальну структуру (табл. V, 7). Вона тяжіла до центру (колишнього городища), утворюючи радіальну, віялоподібну систему вулиць, які сполучалися одна з одною кільцями вулиць-зв'язок (табл. VI, 5—6). Це підтверджує важливість впливу форми і розташування на ландшафті стародавнього, первісного — ще трипільського — городища на загальну планувальну структуру і композицію пізнішого і генетична пов 'язаного з ним слав 'янського населеного пункту.
Одним із найважливіших критеріїв структурної типології давньоруського поселення є форма його ядра-фортеці (городища). Відповідно до цієї форми (яка, у свою чергу, зумовлювалася конкретними у кожному випадку природними особливостями) конфігурація фортечних укріплень мала 4 основні типи: 1) колоподібний; 2) напівкруглий, із приляганням до природної перешкоди; 3) сегментарний, з обійманням якогось перешийку між водними або ж рельєфними перешкодами; 4) секторний, утворений різноманітними природними перешкодами. Усі типи демонструють тяжіння вулиць до дитинця-городища як головного елементу планування, фортифікаційного, торговельного, культового, адміністративного тощо. Саме дитинець в якості кристалізуючого центру сприяв, за Г. Я. Мокеєвим, секторно-спіральному розвиткові Москви, який відбувався на основі поєднання двох традиційних моделей у формоутворюючому плануванні слов'янських населених пунктів13 — радіальної та кільцевої схем вулиць (табл. VI, /—4), що їх можна побачити і в містобудівній культурі Трипілля та міста-храму Аркаїм. Гадається, усе сказане в цьому дописі дає підстави зробити такі узагальнюючі висновки. У нашій (і не тільки нашій) науці стародавнє населення Подніпров'я розглядається як різночасова сукупність не з'єднаних ніякими спадковими скріпами спільнот.Отож треба нарешті визнати, що на наших землях насправді існувала і існує єдина й безперервна кількатисячолітня етнічно-генетична індоєвропейська лінія, яка бере свій початок ще від археологічної буго-дністровської культури (т. зв. буго-дністровці репрезентували перших індоєвропейців на наших теренах. — Ред.).
Стародавнє слов'янство не можна розглядати як самоцінний феномен, відрубний від усієї історично тривалої етнічно-генетичної лінії Подніпров'я. Воно - частина цілого, тобто тієї субстанції, від якої пішов увесь сучасний планетарний індоєвропеїзм, і було (і є) носієм і продовжувачем усіх попередніх надбань і традицій. Отож, гадається, усталені і досі терміни давньослов'янський етнос чи навіть суперетнос не відповідають масштабам цього феномену і є безперечно завуженою, «усіченою» дефініцією. Куди доцільніше, на нашу думку, вживати термін давньослов'янська цивілізація або й планетарна давньослов'янська цивілізація. Бодай уже тому, що, будучи кровними (хоч, звісно, і видозміненими) нащадками трипільців, слов'яни продовжували їхню містобудівельну справу, а за цим показником Трипілля, суворо кажучи, було не просто давньою культурою, а справжньою цивілізацією.
(Традиційно вважається, що одними з найголовніших ознак справжньої цивілізації є міста І писемність. У цьому сенсі Трипільська «культура» цілком відповідала згаданим вимогам, позаяк мала як мегагюліси (у науці ці найбільші для свого часу у світі трипільські населені пункти називають протомістами), так і — згідно з останніми дослідженнями — писемність. — Ред.)
За матеріалами журналу "Перехід4" www.perehid.org.ua

Немає коментарів:

Дописати коментар