субота, 2 квітня 2016 р.

КОЛИ ПРИХОДИТЬ ОСІНЬ (уривки з повісті)

Валерій ТЕРЗІ
КОЛИ ПРИХОДИТЬ ОСІНЬ
уривки із повісті

Євген Григорович натиснув ґудзик дзвінка на своєму столі. За кілька секунд до кабінету увійшла молода вродлива жінка, стала біля дверей.
– Ось, Галино, приймай заміну! Ти ж хотіла розраховуватися. Та гляди ж, гарно навчи новеньку службовим обов`язкам!
Галина хмуро, не по-доброму спідлоба зиркнула на начальника, мовчки крутнулася й вийшла. Світлана підвелася зі свого крісла й не знала, що їй робити далі, та Євген Григорович легенько підштовхнув її до дверей.
– Не хвилюйся, дівчинко! Все буде гаразд.
Коли двері ззаду неї зачинилися, й вона опинилася у приймальні, Галина почала роздивлятися її від ніг до голови. Світлана не знала, де подітися, де заховати очі, що робити з руками. Вона порівняла своє благеньке платтячко із шикарною сукнею Галини, й їй зробилося зовсім ніяково.
Галина зрозуміла Світланчин погляд і насмішкувато сказала:
– Нічого, дитятко. І в тебе будуть гарні шмотки. Він, – вона показала на двері начальника, – про це потурбується. Яким же мені тебе обов’язкам обучити? – вона показала Світлані все, чим та має займатися як секретарка. – А іншому він тебе сам навчить, – цинічно засміялася Галина, – Ти вмієш друкувати? Ні? Навчишся. Та в нас і друкарки є, не хвилюйся.
Того ж дня Галина розрахувалася, і більше в конторі Світлана її не бачила.
Так, роботу вона швидко опанувала А «всьому іншому» Євген Григорович невдовзі й справді її обучив. Галина говорила правду.
Спочатку було соромно дивитися людям в очі, боялася гніву матері, але та робила вигляд, ніби нічого не помічає. Потім усе пішло, неначе так і мало бути.  Світлані подобався Євген Григорович. Він був таким ласкавим із нею. «Зустрічалися» вони рідко, й дівчина з нетерпінням чекала таких побачень. Світлана переконувала себе в тому, що ніхто не здогадується про їхній  зв`язок, але про нього знали уже всі. І дехто з одноліток навіть заздрив їй.
– Щаслива ти, Свєтко! – якось сказала Людмила, паспортистка із другого будинкоуправління, коли із заздрістю обдивлялася її новий фірмовий костюм, імпортні босоніжки.
Світлана розповіла увечері Євгенові про це, а він сів скраю ліжка і замислився, а потім роздратовано відповів:
– Ми з тобою не дуже обережні, раз люди почали вже базікати. Підеш працювати у перше управління до Ярини Іванівни паспортисткою.
А через тиждень у Євгена Григоровича була вже нова секретарка – Людмила. Світлана здогадувалася, що Людмила тепер перебуває біля нього не випадково. Але зустрічі з Євгеном періодично повторювалися. І знову він був ласкавим. Світлана починала сумніватися: може, даремно підозрює Людмилу? Але якось та зайшла до неї, щільно причинила двері і обіперлася на перегородку:
– Слухай, ти! Якщо й далі будеш із ним водитися. Я вб`ю тебе. Чуєш?
Світлана задихнулася від несподіваної люті. Значить, не даремно вона підозрювала… Людмила давно пішла, а Світлана ще довго не могла отямитися. Так ось воно що! Заробила собі суперницю. І сама теж хороша! Хвойда, шльондра. Вона наділяла себе різними епітетами, бо намагалася чим болючіше вдарити. Запалила цигарку.
За цим самобичуванням і застала її Ярина Іванівна. Мовчки висмикнула з її тендітних рожевих пальчиків сигарету й загасила в попільничці.
– Роботи багато?
Світлана вже навчилася ховати від людей свої почуття, тому спокійно відповіла:
– Так, роботи вистачає, а що? – вона поважала цю літню жінку й побоювалася її. Ні, вона боялася не її гніву, а мовчазного осуду.

*     *     *
Жінка звернула вліво і за кілька хвилин потрапила на Жовтневу площу, посеред якої рветься у височінь її улюблена блакитна лісова красуня ялина.
«Добривечір, подружко!» –  шепоче до неї Ярина Іванівна.
Відтоді, як ялину посадили на цьому місці, минуло майже двадцять років. Як швидко лине час!.. А отут, біля пам’ятника визволителям міста від німецьких загарбників, можна й перепочити. Вона сіла на лаву в скверику біля постаменту, на якому піднято на віки-вічні танк із трьома трійками. Стверджують, що саме цей танк увірвався першим у місто. Може, воно й так…
І пригадалася Ярині Іванівні та далека осінь сорок третього, коли здавалося, що на порятунок не було вже ніякої надії. Добре пам`ятає день двадцятого вересня…
Спогади оволоділи жінкою так зримо, що вона відчула навіть отой біль, що паралізував волю, відбирав мужність, але людина    в цьому двоборстві все ж виходила переможцем і залишалася людиною. Цей біль міг примусити її закричати, навіть завити, але не здатися, не зрадити самій собі.

Так було і того далекого вересня. Її, побиту, скривавлену, фашисти приволокли до камери смертників та й кинули на кам`яну підлогу. Вона опритомніла від холоду й відразу ж відчула, як страшенно болить усе тіло. Намагалася перемогти нелюдський біль і зібрати усі свої сили, що ще залишилися, Ярина підповзла до дерев`яних нар, і коли вилізла на дошки, то знову знепритомніла. Скільки так пролежала, не знає, а коли розплющила очі по спалахах на стінах камери зрозуміла, що на вулиці щось горить. Тіло ще боліло, як і першого повернення до свідомості, Спробувала підвестися, роздивитися по кутках. Це їй вдалося. В камері, окрім неї, нікого не було. На стінах при кожному новому спалахові вона помічала прощальні написи. Це були останні викрики чиїхось передчасно обірваних життів. Ярина й саме не надіялася вже на порятунок. Може, на світанку й розстріляють? Як добре, що зараз її не може побачити мама.
Ярина витерла сльози, що закипіли в куточках очей. Вона підійшла до вікна. Що ж там горить?  На підвіконні, перед ґратами, знайшла цвях, вибрала на стіні вільне місце і надряпала: “Розстіляна 20 вересня. Помираю героєм свого народу. м. Демидово, Ярина Кравченко”.
Цвях випав із її стомленої руки і задзвенів на кам`яних плитах. Про порятунок вона вже й не мріяла. Фашисти вирвали з її душі всі надії. Дівчина в цю мить була напрочуд спокійною. Зараз усім її єством володіла тільки одна думка: як зустріти смерть без боязні, сміливо, щоб в останню хвилину свого життя, коли буде стояти перед дулами автоматів, не злякатися, не зрадити, а зустріти власну смерть спокійною. І гордою. А чи вистачить сили?
Ці думки ятрили спраглий мозок, і Ярина ще й не раз переконувала себе, що вона сильна, що вона зможе… Вона стояла біля вікна, дивилася крізь ґрати і не бачила за ними нічого, бо, насправді, дуже боялася…
За спиною почувся шурхіт. Від несподіванки дівчина злякалася, різко обернулася і притулилася до стіни і відчула холодний мокрий холод каменю. Із-під нар виповзла якась істота із розпущеним скуйовдженим волоссям, по якому тільки й можна було здогадатися, що та істота – жінка. Ярина оговталася від переляку і допомогла жінці  вибратися на нари,
А потім підклала під її голову свої коліна. Хто вона? Що з нею зробили оті недолюдки? Обличчя запливло від ударів, Били, мабуть, чобітьми, а вони в них ковані залізом.
– Ти не стій більше біля вікна. Добре дитино? – простогнала незнайомка, – Чуєш, гармати б`ють? Це наші… Я знаю – це наші. Німці збираються утікати. Не стій біля вікна, може, про нас забудуть. Як тебе звуть? Ярина? Гарне ім`я. А мене  – Маріетта.
            Ці слова знівеченої жінки вперше за останню ніч вселили в душу Ярини, хоч і слабеньку, а все ж надію. А що, як, і справді, забудуть?
Але в дверях несподівано заскиглив залізний засув, і дівчина гірко подумала:
Ось і забули. Вони розстрілюють на світанку”.
Вона міцно пригорнула до грудей голову несподіваної своєї товаришки і приготувалася до найгіршого. Питання тільки в тому, кого викличуть першим – Ярину, чи Маріетту?
На порозі в темному отворі дверей виріс невеликий бородатий поліцай із автоматом на грудях.
– У!.. Шкура! – крізь зуби прошипіла Маріетта.
– Збирайтеся, швидше! – скомандував бородань.
Жінки не зрушили з місця.
– Піднімайтеся – кажу вам! Я поведу вас із тюрми.
Першою до тями прийшла Маріетта. Вона спробувала підвестися, але сили в неї було замало. Жінка звалилася на підлогу. Ярина допомогла їй підвестися, взяла попід руки і потягла до дверей. Поліцай темними коридорами вивів їх у двір, де панувала паніка. Німці бігали туди-сюди, завантажувалися автомашини, горіло багаття, до якого двоє солдатів підкидувало папери.
Поліцай підштовхував Ярину у спину дулом автомата і покрикував;
– Пішли, пішли, паскуди!
У них на дорозі виріс молодий офіцер:
– Куди ти їх ведеш? Із чийого дозволу?
– Пан комендант наказав цих жінок розстріляти.
– Розстріляти? – він упритул наблизився до Ярини і дихнув їй у лице горілчаним перегаром. – Розстріляти таку ягідку? Ні-і-і… Спочатку ми з нею пограємося. Ти, – він повернувся до поліцая, – візьмеш собі оцю страшну, а я візьму ягідку, а потім вже й розстріляємо.
– Слухаюся, пане офіцере! – вигукнув поліцай і витягнув руки по швах, автомат повис у нього на грудях.
Ярина відчула, як тіло Маріанни почало важчати, і вона не витримала її ваги – жінка впала на землю.
– Зараз я візьму машину, і ми прокатаємося за місто, там і пух-пах!
– Добре, пане офіцере! – знову вигукнув поліцай, а до жінок ще голосніше крикнув:  – Підіймайся, гадино! Ще встигнеш подохнути!
Ярина напружила всі свої сили, і їй-таки вдалося підвести Маріетту із землі. До них під`їхав чорний опель-капітан, за кермом якого сидів той же молодий офіцер. Він галантно вискочив із машини, відчинив задні дверцята і вишкірив зуби:
– Прошу шановних дам сідати. Поліцай силоміць заштовхнув до машини спочатку Маріетту, а потім вже й Ярину.
Що коїлося у ці хвилини в Ярининій душі, вона й сама до пуття не знала. То їй робилося зовсім байдуже, що з нею буде, то вона згадувала матір, сестер, батька, прощалася з ними… А ось перед очима постав її Федір – він посміхався й кликав до себе…
Машина мчала за місто. На одному із поворотів Ярина боляче вдарилася головою, від чого її повернуло до теперішньої реально існуючої ночі, яка стала найдовшою в її житті.  Мабуть, через те, що була останньою. Від усвідомлення цього Ярині захотілося плакати, але сліз не було. Вона ще не знала, як діятиме, але те, що живою не віддасться оцьому фашистові – вже знала добре. І тут майнула думка: на наступному повороті вона відчинить дверцята й викинеться. Добре було б, аби при падінні вона вдарилася головою й убилася!..
Біля неї заворушилася Маріетта. Поліцай, який постійно за ними стежив, зараз же повернувся назад і сердито гаркнув:
– Сидіти тихо!
Машина виїхала за місто й зупинилася. Офіцер скомандував:
– Пане поліцай! Забирайте з машини свою даму, а я з ягідкою залишуся тут.
Ярина зіщулилася у своєму куточку, потім рвучко повернулася до дверцят, спробувала їх відчинити, але дарма…
Пролунала автоматна черга, і Ярина з переляку впала на Маріетту. Ніколи вона ще так не боялася, як оце зараз.
Жити, як же ж іще хочеться жити! пульсувало в її скронях, – Хто стріляв? Хто стріляв і в кого?
– Швидко з машини! – вигукнув поліцай.
Ярина принишкла над Маріеттою.
– Вставай, дитино! Від смерті не втечеш, – заплакала жінка.
Вони вилізли з машини, обнялися й стали тут же.
– Стріляй, шкуро!  – не голосно, але із злістю, сказала Маріетта, – стріляй!
– Я вже стріляв, – відповів поліцай і показав на машину.
Ярина озирнулася й побачила в ній мертвого офіцера.
– А зараз тікайте, – поліцай витяг із машини труп, сів за кермо й на прощання сказав: – Ідіть на хутір, а в мене ще є в місті справи.
За хвилину машина вже мчала у напрямку до Смоленська.
– Спасибі, товаришу! – сказала крізь сльози Ярина, але все ще не вірила в порятунок.
Жінки пошкутильгали до хутора, який горів на відстані за півкілометра від них.

*     *     *
– Я ваш агітатор, – спокійно відповіла дівчина, – мені переписати виборців…
Вона хотіла дістати із сумочки зошит, але жінка її зупинила:
– Проходьте, будь ласка, в дім. Там і запишете, – сказала вона.
Тепер її голос звучав не так холодно, як раніше. Жінка провела Світлану до кімнати, а дівчина намагалася згадати, де ж вона могла бачити її.
– Сідайте до столу, – жінка вже навіть посміхалася, від її неприязні не лишилося й сліду, – я напою вас чаєм. Хочете чаю? Ні-ні! Ніяких заперечень.
Вона дістала з буфету дві чашки, одну поставила біля Світлани. Вийшла з кімнати й за хвилину принесла чайник і на гарній тарілі – пиріг.
– Сьогодні оце спекла із яблуками. Ви любите печене? – вона відрізала добрячий шматок і подала його Світлані.
Дівчина взяла й не знаходила, куди положити. Жінка зрозуміла це й швидко дістала з того ж серванту тарілочку й поставила її перед Світланою. 
– Їжте!  – вона наливала чай, – Вам міцного?
Світлана їла смачний пиріг, запивала його чаєм і все ще намагалася згадати, де могла бачити цю жінку.
– Добре, що ви прийшла, бо й погомоніти ні з ким. Чоловік на роботі, а діти від нас вже відійшли. А у вас є батьки? Одна мати? Ви її любите?
– Люблю, – збрехала Світлана і почервоніла.
– Мої теж мене люблять. Добре, коли діти люблять своїх дітей, – на столі з`явився сімейний альбом, – Ось це – мій старший. Анатолієм його звати. На Далекому Сході служить. Вище військове закінчив. А це  – Надійка, вона в інституті навчається.
Світлана роздивлялася фотографії, поглядала на цю незнайому жінку і вірила, що й справді жінка ця любить своїх дітей, і діти платять їй такою ж ніжною любов`ю. Які ж вони всі щасливі!
Дівчині зробилося ніяково, неначе вона ненароком прочитала чужого листа, й вона заквапилася:
– Дякую за чай! І пиріг у вас чудовий! Але мені потрібно вже йти. Ще багато будинків не переписаних. Скільки у вас виборців? Давайте я запишу,  – Світлана дістала зошит.
Жінка згорнула альбом.
– Пишіть. Доброхотова Галина Іванівна і Доброхотов Євген Григорович, – спокійно відповіла вона і з цікавістю подивилася на Світлану.
А Світлана писала і боялася підвести голову, боялася подивитися в очі цій жінці, перед якою вона дуже завинила. Аж тепер вона згадала, де бачила її. Саме Галина Іванівна приходила до кабінету Світлани тижнів зо два тому, але так тоді нічого й не сказала і пішла. Світлана тоді злякалася. Значить, не даремно. Це дружина Євгена Григоровича! Що ж робити? Як вийти звідси?
Вона сховала зошит і хотіла встати, але не змогла. Її неначе хто приклеїв до стільця, а ноги налилися гарячим важким свинцем. Що буде? Що буде? Тільки б не скандал. А втім, що заробила, те й матимеш. Жінка мовчки стояла поруч. Пауза затягувалася, як на сцені поганенького театру.
Галина Іванівна заходилася збирати посуд, й це полегшило Світланчине становище.
– Спасибі за пиріг, мені потрібно вже йти, - Світлана підвелася й вийшла до коридору.
– Я вас проведу,  – знову спокійно сказала хазяйка й відчинила перед Світланою двері.
– До побачення, – почула вона ззаду себе і пришвидшила кроки.
Чому, чому вона не кричала? Чому не вдарила мене? – думала Світлана, коли бігла вулицею від Доброхотових, – Так тобі й потрібно, голубко. Дострибалася.
Світлана не помічала дощу-сіянцю, не помічала своїх сліз, які змішувалися з дощем. Вона поспішала додому, де її ніхто не любив, і ніхто не чекав. Перед її очима то з`являлося, то зникало обличчя Євгенової дружини. Красива жінка, та тільки ж передчасно зів`яла з таким чоловіком. А скільки в її душі любові до дітей! Мабуть, тільки нею і живе. Скільки в ній доброти!..
Світлана думала зараз, що Надії, Євгеновій дочці, стільки ж років, скільки і їй, Світлані. Який сором! Із ким зв’язалася? На що надіялася? Любов? Чия любов? Євгенова? Та він коханок міняв так часто, як і своїх секретарок. Більше не буде вона з ним зустрічатися”! Вистачить із неї його любові. Світлана скривилася, неначе від зубного болю. Яка там любов!..
– Дівчино! Вам не холодно одній?  – зачепив її незнайомий юнак, який самотньо стояв на автобусній зупинці.
Світлана із злістю глянула на нього, наче це він був у всьому винний, і крикнула:
– Зігріти хочеш? Пішов ти! – вона пробігла повз юнака, ще більше згорблена.

*     *     *
– Що у вас ще? – невдоволено запитав Євген Григорович.
– У моєму районі живе родина Миколи Гончаренка. Його мати зверталася до вас уже двічі з проханням зробити ремонт квартири та побудувати з`їзд на вулицю, щоб Микола міг по ньому на інвалідній колясці виїздити на свіже повітря. Яке ви ухвалили рішення?
– Підождуть ваші Гончаренки! У їхній квартирі ремонт ще не потрібен. А з’їзд нехай побудує завод, на якому Микола працював до служби в армії.
– Як ви можете, Євгене Григоровичу! Гончаренко прийшов з армії калікою, він до кінця виконав свій інтернаціональний обов’язок в Афганістані. Друга від смерті врятував, а сам залишився без ніг. А якби це був ваш син?
– Прикусіть свого язика! Ви сьогодні багато говорите.
Диви, як вона розбазікалася, пора її спинити – подумав Євген Григорович і згадав свого сина, який служить офіцером так далеко від дому. Як він там? Чи все гаразд?
– Прикусити легше всього! – не здавалася Ярина Іванівна, – відмовити людям теж легко, а ось допомогти…
– Я Гончаренка до Афгану не посилав! Нехай  займаються ті, хто його туди посилав!
Оперативка закінчилася. Ярина Іванівна йшла до свого будинкоуправління сумна, з важкими думками. Звідки беруться такі черстві, бездушні люди? Погано, коли саме їм дозволено вирішувати долю інших людей.
Ярину Іванівну наздогнала Світлана.
– Знаєте що, Ярино Іванівно,? А давайте ми з дівчатами візьмемо над Миколою шефство. Будемо ходити до нього, допомагатимемо його матері по хазяйству…
– Це було б чудово! – зраділа Ярина Іванівна і ласкаво подивилася на Світлану.
 Вона знала, вона відчувала, що у цієї дівчини добре серце. Хороша вона людина, чуйна.
– А ремонт ми самі зробимо, без дозволу Євгена Григоровича. Ми що, матеріалів не знайдемо? Будуть матеріали!
– Де ти їх візьмеш? Ти ж знаєш, що він не випише їх нам.
– Нехай і не виписує! Велика біда… Зайду в комітет комсомолу, поговорю з дівчатами, може, щось і придумаємо.
– А як із з’їздом бути? Там потрібен метал і майстри. Один знайомий інженер зробив креслення. Я дивилася – складна конструкція. І зварювальний апарат потрібен…
– Не хвилюйтеся, Ярино Іванівно, я придумала – треба в комітет комсомолу заводу піти, хлопці допоможуть.
– Миколина мати вже ходила…
– І що?
– А нічого, обіцяли прийти, подивитися.
– Куди вони дінуться? Я приведу їх! – упевнено сказала Світлана.
Вона і сама вірила, що зможе допомогти Миколі, хоча ні разу його й не бачила.
Ярина Іванівна раділа, що не помилилася в Світлані, Бач, як близько до душі прийняла вона чуже горе!

*     *     *
Микола дивився на дорогу, що вела з Капулівки, і бачив, що по ній йшла ціла колона автомашин, мабуть, везли до міста на елеватор зерно. Ось уже гуркіт машин поруч із ним, він його чує. Багато машин посунуло убік міста. Отак і вони, радянські солдати, їздили завжди колоною, супроводжувані  спереду і ззаду БеТеЕрами. Перевозили дорогою життя вантажі для народного господарства Афганістану, мирні вантажі. А чи завжди вони, ті вантажі, були мирними?
Щоправда, в дорозі перебували тільки вдень, а при заході сонця ставали табором на спеціальних укріплених майданчиках, бо країна ця мала багато ворогівдушманів*, яким не до вподоби революційні перетворення, що відбувалися в ній щодня, не без допомоги, звичайно ж, Радянського Союзу. Тільки ж якою ціною? Хто рахував втрати наших військових?
Душмани мінували дороги і підступно нападали на автоколони. Вони, як правило, пропускали уперед майже всю колону і наносили удар по її хвостові. Того разу Миколі випало їхати третім від заду колони.  З правого боку пролягала глибочезна прірва, куди Микола намагався не дивитися. Сонце засліпляло очі, в кабіні було задушливо, не врятовував навіть афганець, що вривався у відкриті вікна. Миколин друг і командир Анатолій Соколенко сидів поруч і розповідав про свою наречену Оленку.
Знаєш, яка вона вродлива! А кохає мене!.. Ось поглянь, – він дістав із нагрудної кишені фотокартку.
Микола подивився, й справді, із фото на нього дивилася дуже гарна дівчина. Він позаздрив тоді Толикові. Того вдома чекають, а в Миколи на Батьківщині, окрім матері, немає нікого
Оглушливий вибух різонув по напружених нервах солдатів. Передню машину охопив клубок диму, з якого виривалися яскраві язики полум`я. Микола різко натиснув на гальма, від чого і він сам, і Анатолій смиконулися вперед і боляче вдарилися головами. Соколенко відчинив двері і вискочив на дорогу. Почав вишукувати очима ворога, вихопив пістолет і голосно почав віддавати короткі уривчасті команди.
Бійці відбігали від машин і залягали попід валунами на узбіччі дороги. Валуни прикривали їх від куль, що свистіли, і летіли зліва від гребеня скелі. Вони розривали метал машин, димівся брезент, чулися розриви гранат. Але влучні автоматні черги Миколиних побратимів примушували замовкати вогневі дупла душманів. А вони вже, мабуть, зрозуміли, що цього разу зненацька захопити автоколону ім не вдасться, і душмани почали відходити окремими групами в гори
Стріляли зараз тільки з кущів зліва. Анатолій із затиснутим у правиці пістолетом віддав наказ командирам відділень оточити чагарник і першим попетляв до кущів.
Незабаром він зник. Микола побіг за другом, але несподівана автоматна черга примусила його кинутися на землю. На його голову рясними відламками посипалося каміння. Мить небезпеки швидко минула, і Микола з автоматом у руках побіг туди, де хвилину тому зник його друг і командир.
Водії двох останніх автомашин позалягали з автоматами  тут же на дорозі. Вони кричали Миколі, щоб повернувся, але він не зважав на їхні крики, бо страшенно злякався за друга. Що з ним? Він біг і знав, що може й не добігти, але ж там Анатолій…
І Микола зненацька наскочив на розпластане тіло Анатолія. Друг, його друг Толик лежав із широко розкинутими руками і дивився в небо, а душмани відходили в скелі. Він не думав тоді, що Анатолія вбито, ні, не думав. Толика поранено, і він його врятує. Ненависть до ворога надала йому ще більшої сили й люті, і солдат стиснув автомат, що аж пальці побіліли. Він почав посилати навздогін душманам чергу за чергою. Але було вже пізно, бо вони зникли за скелями. Їх було четверо.
Микола підбіг до Анатолія, став біля нього на коліна, щоб послухати, чи б`ється в того серце, і в цю хвилину щось обпекло спину… Ще, й ще раз…
- - - - - - - - - - -
* Афганський моджахед — назва учасників збройних формуваньякі воювали з радянськими і урядовими військами в Афганістані в ході громадянської війни в цій країні 1979 -1989. Слово моджахед арабського походження і означає учасника джихаду. Радянська пропаганда називала їх душманамиа радянських солдатів моджахеди іменували шураві (примітка автора).

*     *     *
Вона подзвонила в диспетчерську і замовила таксі. Могла б до цього додуматися й раніше. Через десять хвилин машина прийшла.
Куди їхати будемо? – водій підозріло глянув на дівчину.
До Капулівки, – відповіла дівчина, коли всілася поруч із водієм, чим розгнівила його.
Та ви що, при своєму глузді?вигукнув він, –  У дві години ночі вам надумалося їхати до Капулівки. Що, дуже приспічило?
Світлана розплакалася. Водій розгубився. Він глянув на дівчину і тихо сказав:
Тільки не плачте, тільки не плачте
У дівочій душі зажевріла надія. Вона дістала хусточку, витерла сльози і благально подивилася на стомленого літнього чоловіка.
Відвезіть, будь ласка, я вам гарно заплачу.
Водій увімкнув двигун і рушив.
Четвертну дасте?
Дам, дам! Ось вам, – вона простягнула йому гроші й повеселішала, – Тільки, будь ласка, їдьте швидше, якомога швидше.
Дорога була порожньою, і машина, яка набрала швидкість, невдовзі вилетіла за місто. Назустріч насувалося світло легкового автомобіля, й Світлана з надією вдивлялася, чи не Миколин це автомобіль, але то був не його. Проїхали сонну Олексіївку, скоро поворот на Капулівку, а ось і він. Далі дорогу вимощено бруківкою, водій значно зменшив швидкість.
До якого це щасливчика їде така красунечка?спробував пожартувати таксист, що досі їхав мовчки.
Світлана розповіла йому про Миколу.
Та чого ж ти мені зразу не сказала? обурився чоловік, – А я ще й такі гроші з тебе здер! От йолоп!
Машина ледве не проїхала повз могилу Сірка. Світлана помітила Миколин Запорожець.
– Розверніться, розверніться! Ось він де! – серце боляче стислося від невідомості. Чому Микола тут стоїть, що з ним скоїлося?
Коли таксі зупинилося, дівчина вискочила з машини і побігла до Запорожця. Микола не спав, а коли помітив, що хтось під`їхав, увімкнув у салоні світло і відчинив дверцята. Він упізнав Світлану і дуже здивувався:
– Як ти мене знайшла? Звідки дізналася, що я саме тут?
– Що з тобою, Миколо? Чому ти не їдеш додому?
До них підійшов таксист, привітався. Микола відповів на привітання і сказав:
– Мишина не заводиться, а покопатися в двигуні я не зміг.
– Ось воно що! – мугикнув водій таксі.
Він поставив Волгу так, щоб її світло потрапляло на Миколин Запорожець. Відкрив капот і довго копирсався в двигуні.
Світлана сіла поруч із Миколою, який вдячно потиснув їй руку. Вони сиділи мовчки і дивилися одне одному в очі. Як добре, що на світі є Світлана! Та це ж чудово, що вона згадала про нього, Він же, Микола, увесь час пам’ятав її, думав про неї, але боявся зізнатися навіть собі, що кохає її. Виявляється, що таки існує любов із першого погляду. Та й яке він мав право її кохати? Яке право мав він занапастити її вік своїм каліцтвом?
Світлана дивилася в його очі й думала, який же він дурненький. Та вона стане щасливішою від усіх жінок, разом узятих, якщо зможе стати для Миколи опорою і помічницею.
– Заводь!  – почулося знадвору.
Микола увімкнув двигун – він завівся. Шофер підійшов до Світланиних дверцят, розчинив їх і сказав:
–  Ось і все. Тепер можна й додому їхати, – він поклав дівчині на коліна гроші: дві десятки і п’ятірку.
Світлана потисла на прощання йому руку.
– Щасти вам! – сказав таксист і пішов до своєї машини.
Через мить вона вже мчала у бік міста.
Микола виїхав на дорогу і теж вирушив додому. Світлана посміхалася своїм думкам, її сусід упевнено тримав кермо і теж посміхався. Обрій помітно світлішав.
Ви бачили, як діти малюють на асфальті кольоровою крейдою? Спочатку з-під розмашистої руки з`являються білі хмари, а потім – раптова зміна настрою, й моментально через шкаралупу чудернацької хмарини моментально прокльовується яскраве сонце.
Саме таке дійство творилося на обрії і цього ранку. Микола з нетерпінням чекав появи вогняного шару. Для нього народження молодого сонця завжди було чимось таємничих, незвичайним. Лінія обрію притягувала до себе погляд. На полотні екрану розміром із вітрове скло Запорожця розмістилися кошлаті хмари, які своєю формою нагадували лапатий сніг із вати на новорічній ялинці з Миколиного дитинства.
Невидима рука художника підфарбувала хмари у темні тони: так, якби до фіолетової фарби додати чорної. Автомашина повільно рухалася вперед, а на екрані відбувалися ледь помітні перетворення. Знизу хмари підфарбувалися червоним, значить, скоро це завершиться.
Микола із Світланою вдивлялися в розмиту лінію обрію, яка ось-ось розірветься, неначе вагітна брунька, а звідти вирветься на волю вогняний бутон.

*     *     *
Дівчина прискорила ходу. Але далеко відійти їй так і не вдалося. Хтось боляче здавив її лікоть. Парашутистку привезли до смоленського гестапо. І ось перший допит. Її привели до просторої кімнати. За великим канцелярським столом сидів гестапівський офіцер. Він підвівся парашутистці назустріч, запропонував сісти.
Ваше прізвище, ім`я, по батькові? – прогаркавив російською гестапівець.
Перед вами лежить мій паспорт, там же написано.
Так, тут написано, але я хочу почути ваше справжнє ім`я.
Як це, справжнє? Хіба ви не вірите німецькому паспортові?
Не морочте мені голови! З якою метою ви прилетіли до нас?
Прилетіла? Та не летіла я. Я перекладачка німецької частини.
Перекладачка? – прошипів уже німецькою офіцер і натиснув на ґудзик дзвінка.
Із сусідньої кімнати увійшов величезний рудий німець. Він став за парашутисткою. Дівчина зіщулилася і чекала удару ззаду. Але німець однією рукою ухопив її за комір, повернув до себе обличчям, а кулачищем ударив у підборіддя. Вона відлетіла до стіни і стукнулася об неї головою. Болю вона вже не відчувала, бо її тіло сповзло на підлогу.
Офіцер злякався: чи жива? Нарешті до нього потрапила, по всьому видно, важлива пташка
Рудий приніс відро із рештками вчорашньої кави і вилив на голову розвідниці. Вона розплющила очі і застогнала. Офіцер нагнувся до дівчини.
Будеш говорити?
Вона мовчала.
Наступного дня гестапівець був знову ввічливим.
Вибачте, будь ласка, за вчорашню нетактовність мого колеги. Але, якщо ви працюєте на нас, то зрозумієте, що все потребує ретельної перевірки. То в якій частині ви служите?
Ярина назвала частину, яку вже було переправлено далеко від Смоленська (за легендою).
 Офіцер витягнув із столу шухляду. І ось на столі з`явилося два паспорти. Він розгорнув один і показав його Ярині.
Це ваш паспорт?
Так, це мій паспорт.
Тоді він розгорнув другий документ і показав його дівчині.
А чим ви поясните той факт, що і цей паспорт заповнено тією ж рукою, що і ваш, навіть однакові підписи стоять унизу.
Ярина глянула і все зрозумілаце був паспорт одного із чоловіків, які летіли з нею на оце, останнє, завдання. Яка прикра помилка!..
Офіцер простягнув руку до ґудзика. Ярина приготувалася до нових тортур, нерви почали здавати, і вона зіщулилася від очікування нових катувань. Але гестапівець не натиснув на дзвінок, а повільно переніс свою волохату руку до телефонного апарата. Підняв трубку і сказав лише одне слово:
Уведіть.
Дівчина сиділа спиною до дверей і не змогла бачити тих, хто зайшов до кімнати. Офіцер глянув через плече Ярини і запитав:
Ви знаєте цю особу?
Ярина оглянуласябіля дверей стояв володар іншого паспорта. Він не витримав гнівного погляду дівчини і опустив долу очі.
Так, вона летіла разом зі мною в одному літаку. Ми разом стрибали.

*     *     *
Підожди, сину! А хіба вони там самі між собою не зможуть розібратися? Хіба для того, щоб у Афгані настало, як ти говориш, краще життя, потрібно, щоб до нас кожного дня привозили цинкові туни? А скільки таких хлопчиків, як ти, залишилося інвалідами!
Мам, що ти таке говориш?
Правду, Миколо, правдуТи знаєш, коли я ходила по інстанціях і просила про допомогу, знаєш, як мені відповідали? Скрізь однаково: а ми його до того Афганістану не посилали
До кімнати нечутно зайшла Світлана. Вона притулилася до одвірка, й щоб не заважати, дослухала розмову матері і сина до кінця, а вже аж тоді привіталася:
Здраствуй, Миколо! Здрастуйте, Любове Григорівно!
Мати, немов наполохана птаха, скочила із свого стільця, коли помітила, як радісно засвітилися Миколині очі, і поспішила вийти з кімнати:
Добридень, дочко! – вислизнула повз неї в коридор.
Світлана здивовано відступила убік, а потім повернулася до Миколи:
А в мене, любий, для тебе подарунок є, – вона підійшла до хлопця і простягнула йому папірець.
Що це, – із цікавістю розгорнув Микола принесене і аж засміявся від задоволеннято була перепустка на завод і для Миколи, і для його автомобіля.
Світлано! Ти мій щасливий ранок! Нахились-но до мене.
Дівчина нагнулася до юнака, а він її обняв за шию і ніжно поцілував.

*     *     *
– Знайомтеся, це батько мого майбутнього зятя.
Потапов підвівся і відрекомендувався:
– Григорій Васильович.
– Піддубко, – відповів Федір, але руки не простягнув.
– Сідай, Федю, – запросила Ярина Іванівна.
Її хвилювання наростало, затремтіли руки, й щоб себе заспокоїти, сіла до столу й сама.
– Дякую, – сів поруч із Яриною Іванівною, – Гарний сьогодні день.
Потапов, щоб підтримати розмову, сказав:
– Дуже гарний, – й собі пересів за стіл навпроти Піддубка, – Ні хмаринки на небі. Пізня осінь, а так гарно на вулиці. Як подумаю, що десь на землі лихоліття, аж страшно стає. Ось і вчора у програмі «Время» наслідки землетрусу показували. Скільки людей без даху над головою залишилися!..
– Так, жахливо, – відповів Піддубко, – Тільки ця біда ще не біда, війна – то справжнє лихо. І чого люди не поділять? Усе їм мало – чужого подавай.
Він уважно вивчав свого співрозмовника. Ярина Іванівна зовсім принишкла, вона чекала найгіршого, А Потапов – навпаки, навіть і не підозрював, що над його головою займалася буря, і від усвідомлення цього Ярині Іванівні здалося, що вони з Піддубком затіяли нечесну гру проти Потапова.
– Війна… – сумно заговорила жінка, – хто її пережив, усі сили віддасть, аби тільки не бачили, не знали більше такого горя ні діти його, ні онуки, ні правнуки.
– Я згоден із вами, свахо. Ох, як згоден!
– А ви що, воювали? – запитав Федір.
– Воював – не те слово, – запально відповів Потапов, чим дав себе заманити в пастку, – я розвідником був.
– Цікаво, цікаво, – пожвавився Піддубко, – розкажіть, будь ласка.
– Та що там розповідати? – махнув рукою Потапов, – Я служив у розвідвідділі Калінінського фронту.
– Калінінського фронту? – здригнулася Ярина Іванівна.
Калінінського, а що? – здивувався Потапов.
– Нічого, нічого…– Ярина Іванівна втратила усяку надію на диво.
Так воно і є, це він… отой, що її зрадив. А Піддубко заманював Потапова все глибше у свої тенета, бо майстерно їх розставляв:
– Це тільки в кіно гарно, мабуть, показують, а насправді ж страшніше було?
– Чи страшно було? – підігрітий чужою цікавістю, хизувався Потапов, – Спочатку, особливо, коли вперше стрибав із літака у тил ворога.
– І часто вам доводилося це робити?
– Часто. Було, повернешся із завдання, не встигнеш виспатися вволю, а тебе вже знову кличуть.
– Цікава у вас робота була на війні, – заохочував Федір. 
– Взагалі, так, – із гордістю погодився Потапов.
– І щастило?
– Щастило. До вересня сорок третього.
– А що трапилося у вересні?
– Потрапив до лап смоленського гестапо.
Ярині Іванівні потемніло в очах. Вона встала з-за столу і хотіла було вийти з кімнати, але Піддубко її зупинив:
– Куди це ти, Ярино? Товариш такі цікаві речі розповідає!..
– Мені на кухню потрібно, – Ярина Іванівна благально подивилася на Федора.
– Прошу тебе залишитися.
Ярина Іванівна пройшла до вікна, вона була вже й не радою, що сказала тоді Федорові про свої здогадки. І що за день такий сьогодні? Чи не забагато?..
А Піддубко тим часом звернувся до Потапова:
– Вибачте нам. Прошу, продовжуйте. Ви потрапили до смоленського гестапо…
– Мене катували, але я мовчав. Непритомнів, звірюки відливали мене водою й знову катували.
– Який жах! – із іронією в голосі сказав Піддубко.
Потапов здивовано подивився на свого співрозмовника, він зрозумів насмішку.
– Не бачу нічого смішного, – розгубився він
– Хіба я сміюся? Ви так захоплююче розповідаєте! – у тому ж тоні продовжував Піддубко.
Потапов оволодів собою, щоправда, він не розумів, що тут діється.
– Та хто ви такий, - обурився він, - і чому допитуєте мене, по якому праву?
По якому праву? – Піддубко підвівся і підійшов до Ярини Іванівни, - Є таке поняття: суд офіцерської честі… – він зважував кожне своє слово, – У цій кімнаті всі колишні офіцери.
Потапов теж підвівся. Погляди чоловіків схрестилися. І хоча в очах Піддубка виблискував гнів, по очах Потапова можна було прочитати здивування й розгубленість. Нарешті він отямився, показав на Ярину Іванівну і запитав:
– І вона теж офіцер?
– Вона, в першу чергу, – Піддубко стис Ярині Іванівні руку, яка дрижала, й жінка вдячно подивилася в його гнівні очі, – До речі, ви з Яриною Іванівною раніше ніколи не зустрічалися?
– Дивне питання. Звичайно ж, не зустрічався.
– Придивіться до неї уважніше.
– Що це за сцена? До чого вона? – знову обурився Потапов.
– Це очна ставка.
Останні Піддубкові слова були тією краплею, яка перелилася через край терпіння Ярини Іванівни. У жінки більше не було сил слухати все це, й вона, ледве не заплакала і попросила:
– Федю, припини, не можу більше.
– Очна ставка?
Потапов усе ще не розумів, до чого веде цей Піддубко, і почав пильно придивлятися до Ярини Іванівни. Він до болю в голові напружував свою пам'ять і не впізнавав цієї жінки. Десь, мабуть, ще у війну їхні шляхи перетиналися. Але де й коли?
Піддубко перехопив його погляд
– Ну що, впізнав? Так, це вона була тоді, у вересні сорок третього, на допиті в смоленському гестапо. Щоправда, набагато молодшою була. Це вона летіла з тобою, негіднику, в одному літаку! – як суддя, звинувачував Піддубко, і він мав на це право.
Ярині Іванівні в ту хвилину гидко було дивитися на Потапова. Де й поділася його впевненість, якою він прикривався, немов барикадою. Його жалюгідний вигляд гнітив і Ярину Іванівну.
– Я не винний, мене жорстоко катували! – по-жіночому скрикнув Потапов, – Але я по закону вже спокутував свою провину.
– Відсидів, я знаю. Але чи простила тобі ця жінка? Чи простить тобі твій син? – добивав Потапова Піддубко.
– Благаю, не розповідайте йому! – в очах Потапова вгніздився справжній переляк, очі бігали, мов у загнаної до пастки тварини, – Він цього не знає, я для нього чистий!..
– Я й не збирався йому розказувати. Таке право має тільки Ярина Іванівна.

*     *     *
Неначе спасіння, пролунав дзвінок. Не дуже приємна, але неминуча розмова обірвалася, Ярина Іванівна вийшла відчиняти. За хвилину вона повернулася разом із Надійкою і Сергієм. У дівочих руках – жовтий оберемок кленового листя. Вона, як завжди, мило усміхалася.
– А ми, бабусечко, у парк із Сергієм їздили. Бачите, який букет привезли!
– І як же там у парку?
– О, чудово! – відповів Сергій, – Тихо, листя – по коліна. Бредеш, немов через замети. Навіть вірші писати хочеться.
Ярина Іванівна задивилася на своїх дітей. Які ж бо вони ще молоді, гарні, але бабуся по натурі своїй, хоч і лірик, та ліричний Сергіїв монолог перервала прозою:
– Вас там,часом, не годували? Зникли і не пообідали.
– Годували, – засміялася Надійка, коли побачила, як спантеличено замовк Сергій, –  Ми до кафешки заходили.
– Там що, смачніше готують, ніж удома? – до розмови підключилася Ярина Іванівна.
– Я б цього не сказав. А де мій батько? – Сергій тільки зараз помітив відсутність Потапова.
– Батько? – розгубилася Ярина Іванівна, бо не чекала такого питання, тому й не підготувалася до відповіді.
– Свині не до поросят, коли її смалять, – мимо волі вирвалося в бабусі.
– Що ви сказали? – не зрозумів хлопець.
– Та це я так… Поїхав твій татусь додому, – прийшла стара на виручку невістці.
–  Додому? Чого б це отак відразу?
– Він сказав, що в нього з`явилися термінові справи.
– Які там у нього справи! – з досадою махнув рукою Сергій, – Він же відпросився на роботі до середи, тут щось не так.
– Не хвилюйся, синку, – м’яко сказала Ярина Іванівна.
– Ви не посварилися? – юнак хотів дізнатися правди, – Бо він вдома частесенько з матір`ю не мирить.
– Не сварилися ми, - заспокоїла Сергія Ярина Іванівна.
Надійці було якось байдуже, куди подівся її майбутній свекор, ще й до того ж – ця розмова їй набридла. Вона помітила розкриту валізу, підійшла до неї і сказала: 
– А чого їм сваритися? Таке скажеш!
Дівчина зупинилася біля столу, положила на нього листя і почала роздивлятися, що у валізі:
– Момо, а що ти сюди поклала?
– Білизну для Вас, – зраділа Ярина Іванівна, що розмова перейшла в іншу тему, – знадобиться вам. Ви не зустрічалися з дівчатами?
– Із якими дівчатами? - не зрозуміла Надійка.
– Із Наталкою, з Оленкою.
– Вони нас в кіно кликали, але ми не пішли, – відповів Сергій – сидіти там дві години – це ж злочин, коли є на світі осінь і можна завітати до неї в гості.
Юнак теж підійшов до столу, взяв листя, підкинув його до стелі, й воно закружляло по кімнаті. У цей час на порозі з`явилися здивовані Наталка і Оленка.
– Хто це тут насмітив? - зіпсувала свято осені Наталка.
Сергій заходився збирати розкидане жовте багатство. Ярина Іванівна посварилася пальцем до Наталки, мовляв, яка ти їй бо. Наталя знизала плечима, перейшла кімнату і подалася до іншої.
Надійка, щоб розрядити обстановку, запитала в Олени:
– Цікавий фільм дивилися?
– Ледве досиділи до кінця.
Сергій зібрав листя. Ярина Іванівна дістала з серванта вазочку й простягнула її юнакові. Той поставив її разом із листям на стіл. Ярина Іванівна закрила валізу. Сергій відніс її в куток. Запанувала ніякова тиша.
– Вечеряти сьогодні будемо? – якраз вчасно запитала бабуся.
Оленка й Надійка майже разом відповіли:
– Будемо! Будемо!
– Тоді накриваймо на стіл.
Бабуся, Олена і Надійка пішли за бабусею на кухню, а Ярина Іванівна вийняла з шухляди серванту білу скатертину, накрила нею стола, і в кімнаті стало світліше і святковіше. Сергій допомагав майбутній тещі.
– Де ж ви, синку, жити будете?
– Поки що в гуртожитку, а там – квартиру підшукаємо.
Дівчата з бабусею принесли тарілки і поставили їх на стіл. Оленка поцікавилася:
– Коли ви, Надійко, їдете?
– Узавтра вранці, потрібно до дев`ятої на заняття встигнути.
– Нічого, встигнете, – заспокоїла бабуся, – Сьогодні раніше спати лягайте, а я вже завтра вас підніму.
Усі повсідалися до столу. Кімната сповнилася смачними запахами.
– Покличу Наталку, – Олена вийшла до іншої кімнати.
Ярина Іванівна помітила, що Сергій сидів замисленим і тому звернулася до нього:
– Давай я тобі сиру покладу. Ти любиш сир?
Сергій підставив їй свою тарілку.
– Люблю, дякую.
До столу підсіли Олена з Наталкою, а бабуся хотіла підвестися:
– Мабуть, уже чай закипів, піду принесу.
Оленка її зупинила:
– Сидіть, сидіть, я принесу, – вийшла на кухню.
– А ви там, у інституті своєму, в їдальні харчуєтеся? – поцікавилася бабуся.
– Звичайно, в їдальні, – відповіла Надійка, – а іноді – у буфеті.
Олена занесла чайник, розлила з нього по чашках, і кімнату заповнило новим чудовим ароматом – чайним. Бабуся клопоталася собі далі:
– Ярино! Я оце думаю, а чи не дати їм картоплі, цибулі, сала, якусь каструльку, сковорідку. І нехай би Надійка їсти варила хоч увечері.
– А вона зуміє? – хихикнула Наталка.
– Навчиться, якщо їсти захоче. Чоловіка ж потрібно годувати добре, і смачненько, – захистила найменшу онуку стара.
– Та ви не турбуйтеся, – почервонів Сергій.
– А він у мене не вередливий, – похвалилася Надійка.
– Усі вони не вередливі, коли женихаються, – знову вставила свої п’ять копійок Наталя.
Присутнім стало ніяково за неї, утворилася непередбачувана пауза. Першою заговорила бабуся:
– Ярино, іншої такої нагоди може й не бути. Доки усі разом, то й розказала б їм…
– А, може, не треба?
– Треба, треба, доню! – відрізала всі шляхи до відступу стара.
– Якісь секрети…–  знизала плечима Наталка.
– Немає ніяких секретів – мати ваша заміж виходить, – ошелешила всіх бабуся.
Новина, й справді, була несподіваною.
– Заміж? – Надійчині очі від подиву стали ще більшими, – І за кого ж це?
– Діти мої, – Ярина Іванівна заговорила рішуче й швидко, вона помітно хвилювалася, – ви вже дорослі й повинні мене зрозуміти. Приїхав Федір Степанович…
Наталка не дала їй закінчити:
– Покинув жінку, дітей і приїхав.
– Навіщо ж так! – із докором гримнула на сестру Олена.
– А що? Хіба я неправду говорю?
– Усе набагато складніше, дочко.
– Складніше… – не вгавала Наталка – Любов у вас!
Надійка не витримала Наталчиного нахабства і вигукнула:
– Замовчи! Чуєш, замовчи!
Та Наталки вже не спинити.
– На старість подуріли. Моє слово таке: не приводь його сюди.
Ярина Іванівна сиділа мовчки, вона й не чекала від Наталі іншої реакції. Але бабуся обурилася:
– Яке право ти маєш, щоб так заявляти!
– Скажіть, будь ласка, – любов! – затялася на своєму Наталка.
Сергій не витримав:
– Я хоч і сторонній…
– То й помовчи, якщо сторонній! – дісталося і йому від Наталки, – А я ще раз скажу – не потрібно нам нового батька!
Як же ж не хотілося Ярині Іванівні затівати цієї розмови, бо знала, що саме такою вона буде. І навіщо бабуся спровокувала її? Жінка мовчки вийшла до вітальні, а звідти – на вулицю. Сергій пішов за нею. Олена встала з-за столу і звернулася до Наталки:
– Скривдила маму, нагрубіянила Сергієві.
Бабуся вирішила будь-якою ціною втовкмачити Наталці, що вона поводила себе неправильно:
– Послухайте, що я скажу, – обізвалася вона, – на віку, як на довгій ниві. Не я це видумала, народ таке говорить. Різне в житті трапляється.
Вона помовчала, доки Оленка підходила до вікна, дивилася на вулицю й тихо говорила:
– Пішли, до парку пішли…
– Мати сьогодні хотіла з вами, як з дорослими, поговорити, – продовжувала бабуся, –  не вийшло в неї. Може, хоч мене вислухаєте.
– Говоріть, бабусю.
– Федір кохав вашу матір ще в партизанському загоні. Любила його й вона. Хотіли після війни одружитися.
– Чому ж не одружилися? – спитала Наталка.
– Я ж кажу, що в житті різне трапляється. Не судилося, значить.
– Судилося, не судилося… – криво всміхнулася Наталка.
Бабуся не звернула уваги на її репліку.
– Одного разу дізналася Ярина, що Марія вагітна від Федора.
– Добрячим ловеласом був ваш Федір, – склала руки на грудях Наталка.
– Зажди ти! – цикнула на неї Надійка, – А хто така Марія?
– Медсестрою в загоні була, з Яриною в одній землянці жила. Коли мати ваша дізналася, що Марія вагітна, то дала Федорові відкоша.
– І правильно вчинила, – похвалила матір Наталка.
– Федір вимагав пояснень, – продовжувала свою розповідь бабуся, – але Ярина мовчала. Сталося так, що одного разу партизани змушені були перебратися до нового табору. А розвідники, саме, пішли на завдання і не знали нового місця. Командир залишив Федора їх дожидати. Тоді була люта зима. Партизани під час переїзду страшенно померзли. Їм видали потрошку спирту, щоб зігрілися. Ярина не пила, зате Марія зробила це за двох.
– Їй же не можна було пити! – здивувалася Надійка.
– І Ярина так само сказала. Тоді Марія зізналася, що не вагітна вона, спирт їй язика розв’язав.
– Як же ж так! – вигукнула Олена.
– А дуже просто. Про вагітність вона вигадала, бо теж любила Федора.
– Що ж мама зробила? – спитала Наталка.
Вона вже зрозуміла, що завдала матері незаслуженої образи. Дівчині навіть стало соромно за свою гарячковість, але вона ще не знала, як саме діяти, щоб випросити в матері прощення.
– Спочатку оніміла, а потім сказала своїй подрузі, щоб вона шукала собі іншого місця, а сама пішла подивитися, як влаштовуються товариші. Коли повернулася, то Марії вже не було. Невдовзі і Федір привів розвідників. Ярина побігла до штабу, але побачила там поруч із Федором Марію. Вона впевнено тримала хлопця за руку.
Надійка з Оленою з неприхованим осудом дивилися на сестру, яка боялася навіть підняти очей, та ось вона підхопилася й побігла на вулицю шукати матері.
Оленка, Надійка, бабуся підійшли до вікна. На вулиці буяла королева Осінь.

Нікополь, 1978 рік.





    




Немає коментарів:

Дописати коментар