Валерій ТЕРЗІ Серафима оповідання

Валерій ТЕРЗІ

Серафима

оповідання

Серафима зачинила хвіртку, за якою розтанула в темряві її молода сусідка, і попрямувала до своєї нової хати, такої жаданої й такої зараз чужої. Скільки вона вклала в неї сил та енергії! Хотілося, щоб була ця хата не гіршою, ніж у людей. Адже її Олекса зараз головує в колгоспі, але кому вона потрібна, ця хата? Пустка пусткою, хоч і напхана меблями і килимами дорогими пообвішувана. Зайшла до дитячої. Ромця не спав. Син. Який же він їй син?

– Чому, хлопчику, не спиш? – присіла скраю ліжка.

Хотіла погладити дитину по голові, приголубити, але рука не послухала її. Серафима розсердилася на себе. Чим же маля винне?

– Мамочко, ти пішла тьотю Ліду проводжати, а мені так страшно зробилося!.. А де наш татко?

“Татко? А грець його знає. Може, знову до тієї хвойди завіявся.”

– Спи, синочку, спи. Пізно вже.

Підтикала ковдрочку, поцілувала Романа і відчула до нього запізнілу ніжність, вимкнула світло і вийшла до сусідньої кімнати. Почала стелити своє ліжко. Згадала, що білизна залишилася сохнути на шворці, і подалася надвір її знімати, бо не гоже залишати на ніч, – добре засвоїла материну науку.

А ця Ліда теж хороша штучка. Припленталася розповідати, яка ж вона щаслива із своїм Володькою, неначе солі на рани понасипала. І без неї гидко на душі. Щаслива! Ну й сиділа б із своїм щастям вдома. А то прийшла, розпатякалася! Серафима теж була колись щасливою, а де ж її щастя зараз! У які краї воно подалося?

Позривала простирадла, напірники й зо цим жужмом свіжої білизни знову повернулася до хати. Пересохне, якщо до ранку полежить. Потрібно, поки ще вогке, перепрасувати. Увімкнула електроутюг і сіла біля столу, почала чекати, доки погасне лампочка. Стомилася за день, а зараз уже ніч. Восени рано темніє. Погляд ковзнув по стіні, де Серафима побачила своє весільне фото. Із нього дивилася на неї, трохи здивованими великими ясними очима, ще молода дівчина у фаті. Посміхається дурненька. Радіє, що поруч із нею з букетом на грудях – найкращий хлопець із їхнього села.

Тоді Олекса тільки-но з армії повернувся. Батьки не хотіли за нього своєї єдиної доньки віддавати, бо бажалося їм зятя заможного, а цей – голий як бубон, усього й багатства, що чуб кучерявий, та братів кілька у матері, а батька немає, помер. Не послухала тоді старших, домовилася з Олексою, що “вкраде” її. Як звечоріло, сама на вулицю вийшла, де вже бричка, запряжена парою добрих коней стояла. Переночували в його тітки, а на ранок Олексин дядько з хлібом-сіллю до батьків Серафими подався. Що тоді їм залишалося, як не погодитися, бо хто ж після такої “слави” їхню дівку візьме!

Затріскотіло щось у прасці, й лампочка перестала світитися. Серафима заходилася гладити наволочку з такою силою, неначе це вона була в усьому винною – й що немає зараз Олекси вдома, й що жінка вже давно навіть забула, що таке щастя.

А чи зазнала вона його, оцього щастя, замолоду? Аякже, була Серафима щасливою. Та ще й як! На роботу, на ферму до корів, не ходила, а літала. Жили ще тоді в її батьків. Олекса працював у тракторній. Було, прибіжить із ферми, а він ще не повернувся, у полі землю переорював. Ухопить батькового велосипеда і до чоловіка свого молодого мчить, аж вітер свистів у вухах. Ускочить до кабіни його трактора, та так до пізньої ночі поруч із коханим і проїздить. Повечеряють там же у полі, а потім повертаються додому. Пригорне її Олекса однією рукою, бо другою тримав велосипеда, та так через усе село й додому приведе.

А вдома… Що це, Господи, смаленим запахло? Спалила простирадло. Ну та й грець із ним! Кому воно потрібне оце все добро? Не буде вона сьогодні більше прасувати. Навіщо? Для кого старатися? Для чоловіка? Давно він уже не її, хоч і під одним дахом живе з ним. Для сина? Та який же він для неї син? А міг же бути і в неї такий же! Не захотів тоді, на другий рік їхнього подружнього життя, Олекса сина, бо навчатися задумав. Послухалася його дурна! Може, саме тоді і втратила чоловіка, бо після того дітей в неї й не було.

Ця згадка ще більше згорбила Серафиму. Поточилася жінка, руки до грудей притиснула. Присіла, щоб не впасти. Хотілося плакати, але сліз вже не було, виплакала всі, а може, запеклися вони в її серці, тому й біль відчувала у грудях зліва.

Тоді навчатися Олексі заманулося, пішов на заочний до сільгоспінституту. Шість років їздив до Одеси. Тільки на сесіях за цей час аж дванадцять місяців пропадав. А це ж цілий рік не було його вдома. Що тоді тільки не передумала! А найбільше журилася, що немає в неї дітей. І йому свій біль виказувала.

– Давай, – сказав він, – чуже дитя візьмемо?

Та навіщо воно їй, чуже, коли своє могло бути, але ж позбавила свого життя, коли послухала чоловіка! А може, ще буде? Але дива так і не сталося. Ось і погодилася на чуже. Через рік, коли вже інститут закінчував, приїхав Олекса з Одеси і сказав, що домовився дитинча забрати в однієї дівки, котра прижила його поза шлюбом.

Поїхали якось із ним до обласного центру і повернулися додому з маленьким. А хлопченя гарненьке таке, немов лялечка. Коли підросло, то зовсім на Олексу стало схожим, неначе на рідного батька. Отоді й підозра до душі закралася. Жіночого серця не обдурити. Що, та як? Але Олекса все жартами від неї відмахувався.

– То ж добре, що на мене, – говорить, – схоже, менше розпитувати буде, коли виросте. Переїдемо, – говорить, – до іншого села, там ніхто й не знатиме, що дитина не наша, буде, немов рідна, рости.

А й справді, скоро до сусіднього колгоспу перебралися, бо в своєму не було вільного місця для Олекси, а там головний агроном на пенсію пішов. Тут і хату оцю збудували. А вже через рік чоловіка головою колгоспу обрали.

Але все-таки не даремно Серафима запідозрила недобре. Якось, коли Олекса був іще в правлінні, біля їхнього двору зупинилося таксі, з якого випурхнула розцяцькована дамочка.

– Тут, – питається, – Олекса Охріменко живе?

– Тут, – відповіла чогось злякано Серафима і притулила до своїх ніг Романчика, який ні на крок від неї не відступав.

Дамочка, неначе ящірка, крізь хвіртку прошмигнула на подвір`я, вся в зеленому – і берет, і плащ, і навіть черевички на ній були зеленими.

– Добридень, – говорить, – на сина приїхала подивитися, як же ж він тут без мене, без матері? Хоч і при рідному батькові, та все ж без матері.

– Як це, без матері? – обурилася Серафима, – А я тоді хто?

– Ви, – говорить, – йому не рідна. Та ви не бійтеся, – говорить, – я у вас його не відберу, виховуйте. І чоловіка вашого не візьму, не потрібен він мені, хоч і від нього я дитину народила.

Ошелешила тоді ця звістка Серафиму, як грім серед ясного неба. Так ось у чому тут справа! Щоправда, совладала вона з собою, Знайшлися сили, вигнала ящірку з двору. Але та й не образилася. Ускочила в таксі, ще й ручкою помахала. Бувайте, мовляв, здорові!

“Так ось ти який, Олексо! Мою дитину, значить, згубив, а від оцієї шльондри мені в пелену посадив…”

Відштовхнула Ромчика від себе, впало дитя на землю, заплакало і здивовано подивилося на матір. Опам`яталася, ухопила дитятко, у хаті заховалася, усе боялася, щоб ящірка не повернулася і не відібрала синочка у неї. А десь через годину зібралася сяк-так і до матері поїхала, залишила на столі записку, щоб Олекса не турбувався. Днів зо три вдома побула, трохи заспокоїлася. А може, це й краще, що дитина не чужа, а його?

Тільки-но подумала до Олекси повертатися, а він сам на порозі з`явився. Нічого йому не сказала, неначе ніхто їй його таємниці й не розкривав. Поїхали вони тоді до себе додому й жили б собі далі, як і раніше, аби не присилали до колгоспу оту молоду хвойду дипломовану, агронома-садовода. Але ж гарна гадина, і Олекса теж не зміг цього не помітити. Тому, мабуть, і до садової бригади учащати почав.

Але Серафима це терпіла. Бо була вищою від висліжувань і підглядувань. Тільки ж не витримала одного разу. Поверталася якось із ферми раніше, ніж завжди. До дитячого садка забігла за Ромчиком, а його немає. Куди подівся? Вихователька злякано зиркнула на Серафиму і відвела убік очі, а потім сказала, що агрономша узяла Ромчика, щоб на бєдці покатати.

“Ах ти ж падлюко! Знахабніла, до дитини вже добираєшся?”

Побігла в садову бригаду. А вона дитину яблучками годує. Ускочила на подвір`я, ухопила суперницю за коси і надавала ляпасів по безсоромній мордяці. Лементу було на все село!

Опісля такого скандалу викликáли Олексу до райкому партії. Повернувся додому смурним, темнішим від ночі. Зайшов до хати і мовчки всівся до столу. Довго мовчав, мовчала й Серафима, чекала на його слово. А він таки спромігся сказати:

– Як далі житимемо?

– Про що ти?

– Як, питаю, жити будемо? – і замовк, видать, добре йому в райкомі влетіло! – Хочеш, забери усі речі з хати, й за дім я твою половину виплачу.

– За дім? І не думай про це! Нікуди я звідси не поїду. Чи мало я своєї праці в цю хату вклала?

“Праці своєї пожалкувала? Себе жалко стало! До батька-матері повертатися не хотілося! Дуже ти їм потрібна! Без чоловіка, без дітей!.. Як це, без дітей? А Ромця?”

– А втім, живи собі, як знаєш. Заберу, мабуть, я сина та й подамся до своїх.

– Е ні! – як відрубав,  – Син мій, чуєш, мій – не віддам тобі його!

– Ах твій! Так ось – я залишаюся! І на розлучення згоди моєї не буде!

Отак і порішила. Уже десь із півроку від тої розмови минуло. Немов чужими з Олексою вони із тих пір стали.  Повертався додому пізно уночі, лягав спати в іншій кімнаті, навіть розмовляли зовсім мало. Ось і зараз уже десята година, а його ще немає.

“Де це можна так пізно блукати? Звісно де – у неї, осоружної. І де ти в біса взялася на мою голову?”

Серафима схопилася з місця, бо якраз хвіртка у дворі хряпнула. Собака не загавкав, значить, Олекса прийшов. Щоб угамувати своє хвилювання, жінка знову увімкнула праску і взялася гладити. За хвилину до кімнати увійшов чоловік.

– Їсти будеш? – запитала для годиться, бо знала, що не голодний.

– Наївся, – буркнув і сів, важко поклав великі руки на свої коліна.

Жінка мовчки прасувала білизну й непомітно спостерігала за чоловіком. Якийсь жаль прокинувся в Серафимі, їй до нестями захотілося пригорнути його до себе. Вона поставила руба праску і висмикнула шнур із розетки. Угамувала своє хвилювання і ступила крок до Олекси, але він скочив зі стільця, неначе ота Серафимина рука, якою вона хотіла погладити його по голові, була і не рукою зовсім, а гадиною із жалом.

– Занапастила ти мій вік! – видавив із себе.

– Це я? Я занапастила? Це ти, гидото, скалічив усе моє життя! – очі налилися ненавистю, й відразу в них потемніло, бо ухопила вона від Олекси ляща. – Так ти ще й бити мене надумав?

 Серафима ковтала сльози образи, сльози жагучої ненависті. Вона ухопила утюга і кинула його у бік Олекси. Чоловік похитнувся, зав`юшений кров`ю, боляче скрикнув і впав. Серефима перелякано зойкнула і стала біля чоловіка на коліна. Що ж це вона накоїла? Та вона ж убила його! Вискочила з хати, почала кликати на допомогу. Повернулася до кімнати, знову підбігла до Олекси, присіла біля нього, підняла його голову, почала витирати кров з обличчя.

– Олексочко ж ти мій рідненький, що ж це я наробила! – жінку трясло, немов у пропасниці.

За спиною почулися кроки. Серафима озирнулася й побачила Ліду з Володькою.

– Що сталося? – з тривогою спитав сусіда.

– Я вбила його, – заголосила Серафима. – Ой Вовчику, піди виклич міліцію й швидку допомогу.

Володька мовчки подався з кімнати. Ліда зачерпнула чашкою води з відра і хлюпнула на Олексину голову, за якусь мить він розплющив очі, але підвестися, як не силкувався, так і не зміг.

– Що ж ти зробила зі мною? – прошепотів.

– Я не хотіла, вибач, рідний ти мій.

– Облиш мене! Ти мені остогидла.

Жінка обережно зняла зі своїх колін його голову, Ліда подала їй подушку, вона підклала її під чоловікову голову, мовчки стала біля вікна і заглянула у темряву. Їй зробилося зовсім байдуже і якось навіть порожньо у цій кімнаті. Ніяких думок – немов і не жива вона істота, – а лише оболонка, в якій порожнеча.

До кімнати забіг переляканий Володька, який привів із собою медиків. Молода медсестра мовчки перев’язала Олексі голову, водій поклав поруч із ним ноші, на які з Володчиною допомогою положив Олексу, і його винесли з хати.

Серафима все ще стояла біля вікна, не в силі обернутися. Ліда обняла її за плечі, прихилилася до спини і тихо заплакала. Жінка жінку розуміє й без слів.

За кілька хвилин повернувся Володька та тільки не один, із ним прийшов дільничний міліціонер. Він уже знав, що тут скоїлося.

– Серафимо Миколаївно, повинен вас затримати. Ви вчинили злочин.

Жінці було байдуже.

– Що ж, ведіть до сільради.

Вийшли на подвір`я, і тільки нічна прохолоди повернула її до тями. Вона занервувала. Як же ж Ромчик? Із ким він залишиться?

– Лідусю, рідненька, ти ж за дитиною подивишся?

– Не хвилюйтеся, сусідко, – схлипнула Ліда, – я буду з ним ночувати, а вранці, може, й ви повернетеся.

– Повернеться, тільки не скоро, – сказав дільничний.

– Тоді дозвольте мені вдягнутися. – Серафима благально ухопила міліціонера за руку.

– Це можна. Ідіть одягніться.

Пройшло п’ять хвилин, десять, але Серафима не поверталася. Ліда навіть змерзла, вона зайшла до хати, але Серафими ніде не було. Жінка злякалася, вибігла на ґанок і крикнула:

– Володько! Йди сюди!

Той швидко підійшов, вислухав дружину і покликав дільничного. Вони знову зайшли до хати і разом оглянули усі закутки, в одній із кімнат було розчинено шафу. Біля неї лежало на стільці плаття, в яке була одягнута недавно Серафима. Дільничний кинувся до вікна. Воно було відчиненим.

– Головиха втекла. Але далеко не забіжить. Побігає-побігає й на ранок сама повернеться, – він зачинив вікно й подався з хати.

– Що ж нам тепер робити? Не залишатися ж тут!..

– Забирай дитину й пішли додому.

*     *     *

 Уранці дільничний зайшов за Лідою й Володькою.

– Добридень, молодята! Підемте до сусідів.

Знову оглянули будинок голови. Володька помітив, що в сінях, де повинна була стояти драбина, її не було, але на стіні було видно два глибоких сліди, неначе драбину хтось витягував на горище. Він приніс із свого двору свою і виліз на горище, де аж присів від переляку – під бантиною… висіла Серафима у своєму найкращому платті.

*     *     *

Коли Олекса повернувся з лікарні, то зібрав у своєму домі всю Серафимину рідню. Він роздав речі, що належали його дружині: вбрання, взуття, килими, навіть посуд. Меблі відвіз до себе молодший Серафимин двоюрідний брат, що зовсім недавно одружився. Кімнати спорожніли, залишилися тільки Ромчикові іграшки і два ліжка – велике і мале.

Через тиждень будинок було заповнено новими речами, що привезла їх із собою молода агрономша.