Тільки одну годину - новела

Валерій ТЕРЗІ

ТІЛЬКИ ОДНУ ГОДИНУ

новела

Василь Сергійович прокинувся задовго до того, як обізвався будильник. Сьогодні вихідний і поспішати не було куди, можна б ще поспати, але чоловік звик підніматися рано і не зраджував своїй звичці навіть у святкові дні. Передчуття чогось небуденного наплинуло на нього відразу, як тільки він вийшов на балкон. Справа в тому, що ще в ліжку загадав: першим побачить на вулиці чоловіка – бути добру, а якщо попадеться на очі жінка – чекати на невдачу. День тільки займався, а в дворі вже тримав у руках шлангу і поливав асфальт дідусь із сусіднього парадного.

Василь Сергійович задоволено потягнувся, зробив кілька фізичних вправ і подався до ванної умиватися. Довго намилював шию, лице, підставляв могутні плечі під цівку прохолодної води. Аж крякнув від насолоди. Нарешті розітерся махровим рушником і вийшов до кімнати. Став навпроти дзеркала і заходився вигладжувати електробритвою обличчя і пильно придивлявся до свого відображення.

“А я ще нівроку”! Чорняве волосся м’яко спадало на високе чоло. Карі циганські очі, над якими виблискували густі брови, дивилися відкрито й прямо. Чоловік кожного ранку голився, але ніколи йому й на думку не спадало так ретельно вивчати свого обличчя. Чого б це?

Василь Сергійович посміхнувся і зробив страшний погляд, від чого на лобі з`явилися зморшки,  а брови злилися у рівну лінію, аж самому стало смішно.

– Адин брова!

Розвернувся в профіль, скосив очі на люстерко і продовжував обстежувати власне лице. Прямий, середніх розмірів ніс, м`які губи, чітко окреслені, – не великі, але й не малі. Зате з боків, на щоках, від носа, й ледве не торкаються кутиків рота, до самої бороди простяглися зморшки. Потер міцні скули і з досадою похитав головою: 

– Старіємо, друже! – сказав уголос, –  А що ж ти хотів – сорок три стукнуло – не хлопчак уже.

Сяк-так прибрав у своїй холостяцькій квартирі і знайшов у гардеробі свіжу сорочку. “Ускочив” у штани, які ще звечора прасував через вогку ганчірку, і вступив у нові модельні черевики. Краватку пов`язувати не став – день обіцяли спекотний – і подався на автовокзал.

Маршрутка міжміського сполучення помчала Василя Сергійовича до “губернії”. Чоловік примушував себе читати журнал, який прихопив із собою в дорогу, але так і не зміг цього зробити через хвилювання. Як зустріне його Надія? Хто вона така? Просто знайома, минулої суботи, коли повертався з відрядження, у поїзді познайомився. На одній із зупинок допоміг їй занести речі до вагона і розмістив їх у своєму купе – були вільні місця.

Вона їхала з сином. Допитливим хлопчина виявися. Усе йому розкажи – що та як. А питання ж відшукувало бісеня, не відразу й відповіді знайдеш. Василь Сергійович не витримав тоді натиску і пішов у контрнаступ: 

– Ось ти, Вітьок, четвертий уже закінчив, а загадки моєї не відгадаєш.

– Загадку? Це ми любимо. Ану…

– Летить корова,

страшна, здорова,

а за нею телятка,

усі близнятка.

“Тікай з дороги,

бо візьму на роги!”

– Теж мені загадка!.. – розчаровано протягнув Віктор, – Такі ж у першому класі загадують.

– У першому! – засміялася мати, – А ти у п’ятому до неї ключик знайди.

– Що ж тут шукати? – образився школяр, – Паровоз із вагонами, ось що це.

– Молодець! – зовсім  серйозно похвалив хлопчика Василь Сергійович, а сам скоса поглядав на його матір.

Нічого особливого. Із такою на вулиці зустрінешся, пройдеш собі далі. Років тридцяти, а може й, тридцяти п’яти. Ось тільки ж очі випромінюють безмежну ласку до сина. Стомлені очі. А руки трохи завеликі, знають, що таке робота.

– Де ви працюєте, Надю, якщо не секрет?

– Моя мама на заводі робить, токарем! – із гордістю за матір відповів син, – І грамоту має! Ось як!

– Грамоту? – із удаваною підозрою запитав Василь Сергійович.

– Так, за трудові досягнення.

– Молодець у тебе мама, Вітьок!

– Ой, і хвалько ж! – розсердилася Надія.

Поїзд стишив хід і зупинився.

– Яблунівка, – прочитав Вітько, – Мам, мам, а нам через одну. А вам? – звернувся він до дяді Васі.

– Мені ще далеко. Знаєш що, Вітьок? Пішли на перон покуримо.

– Пішли, пішли! – зрадів хлопчик.

Уже на вулиці Василь Сергійович запалив цигарку і запитав свого малого супутника:

– За батьком скучив, поки в бабусі гостював?

– За батьком? – спохмурніло хлоп`я, –  Він із нами не живе.

Отакої! Скривдив дитину, бо торкнувся недозволеного. Але в той же час Василю Сергійовичу зробилося весело. Невже тому, що від Вітькової матері пішов чоловік?

– Віть, а Віть! А ти мене в гості не запросиш?

– А як же, приїздіть. Ми на вулиці Шевченка живемо. Номер будинку записувати не потрібно, бо й так запам’ятаєте – дві п’ятірки. А ось квартира у нас “нещаслива”.

– Як, нещаслива? – не зрозумів Василь Сергійович.

– Тринадцята, чортова дюжина.

Коли чоловік повернувся до вагону, то почав уважніше придивлятися до Вітькової матері. І тепер вона йому вже не здавалася такою ж буденною, як раніше. Її, аби краще зодягнути, можна було б навіть із своїми вимогливими друзями познайомити. Він уявляв, що станеться, коли отой пук волосся, який примостився у неї на потилиці, розв’язати. Пшеничний водоспад розсиплеться на плечі, й обличчя стане набагато привабливішим.

Схаменуся від Вітькового поштовху:

– Дядь Вась! Давайте у морський бій згуляємо.

– Облиш Василя Сергійовича в спокої! – обурилася Надія.

– Та чого там! Давай, хлопче, зіграємо.

Дістав із кишені блокнот, вирвав із нього два клітчастих аркушика і простягнув їх Вітькові. Закипів бій “не на жисть, а на смерть”. Вітько радів, що посилав на дно один за одним крейсери “адмірала” Василя Сергійовича. Це йому вдавалося, бо “адмірал” під час гри був не дуже уважним. Він з-під лоба спостерігав за Надією, яка допомагала синові “воювати”. Зараз жінка йому навіть подобалася. Нею оволодів азарт двобою – фактично, Василь Сергійович змагався не з Вітьком, а з його мамою, а вона стала такою чарівною, ця Надія. Жінка помітила на собі вивчаючі погляди супутника, стрепенулася і відсунулася до вікна.

– Вітьок! Так ти мене запрошуєш у гості? – повторив питання Василь Сергійович.

– Як мама, так і я! – схитрував хлопчина.

– Ми завжди гостям раді, приїздіть, – і зашарілася, немов школярка.

Тоді Василь Сергійович осмілів:

– А я ось візьму і зійду з поїзда разом із вами, якщо ви мене запрошуєте.

Вітько аж застрибав від радості:

– Поїхали, поїхали! А правда – поїхали.

Мати насупилася, вона про щось роздумувала, притягла сина до себе й тихо сказала:

– Піди до кондуктора, спитай у нього, чи скоро буде наша зупинка.

Доки Вітька не було в купе, Надія поспішала порозумітися з Василем Сергійовичем:

– Я справді хотіла б, щоб ви приїздили. Син прив’язався до вас. Таке з ним рідко буває, щоб відразу довіритися чужій людині. Приїздіть. Але сьогодні не можна. Я буду чекати вас наступного вихідного.

 До купе увірвався її син:

– Через десять хвилин будемо вдома!

Надія заходилася збирати речі, Василь Сергійович, щоб не заважати, вийшов до коридору.

“Неодмінно поїду до них. Обов`язково,” – думав він тоді і свято вірив, що саме так і зробить.

Маршрутка нарешті зупинилася на автовокзалі обласного центру. Василь Сергійович узяв таксі й заїхав спочатку на ринок, де купив квіти. Тепер можна – й до Надії.

Коли піднімався на другий поверх, серце калатало так голосно, як будильник у його холостяцькій кімнаті. Ось і тринадцята квартира. Натиснув ґудзик дзвінка. За дверима – тиша. Натискав ще й ще – ніякої реакції.

Не застав хазяйки вдома. Повільно спускався вниз і не зав, що робити далі. Як це, що робити? Звісно – потрібно зачекати. Сів на лаву, поруч положив квіти.

“Пішла, мабуть, до подруги або в магазин,” – утішав сам себе й уявляв, як зрадіє Надія, коли побачить його. Адже ж не збрехав, приїхав. Чоловікові хотілося, щоб вона прийшла негайно. Не може ж такого бути, щоб Надія не відчула, що він тут. Вона скоро прийде. Але час плинув, а Надія все не приходила. Уже й квіти зів`яли. Василь Сергійович встиг перечитати від першої й до останньої сторінки увесь свій журнал.

Стоп! Вітьок іде. Він зараз скаже, куди це пропала його мама. Хлопчик пройшов повз лаву, бо не впізнав гостя.

– Вітя! – покликав Василь Сергійович.

Надіїн син озирнувся і кинувся Василю Сергійовичу на шию.

– Я знав, я знав, що ви приїдете. Я так чекав вас!

– А де твоя мама?

Хлопчик спохмурнів, як тоді на пероні в Яблунівці.

– Ми ходили на пляж. А зараз вона у супермаркеті. Тільки…

– Що тільки? – спитав Василь Сергійович, і сам здивувався своєму спокою.

– Мама не одна. Із нею дядя Коля…

Ось і маєш! Дядя Коля… А ти, дурню, на щось сподівався, хотів Вітькові батьком стати (вперше зізнався сам собі Василь Сергійович). Дядя Коля… Він рвучко підвівся і вирішив негайно піти із цього двору. Не можна зараз зустрічатися з Надією, щоб не ставити її в незручне становище. А що ти хотів? Ти ж про неї, по суті, нічого не знаєш: як вона живе, і взагалі, хто вона така. Але ж даруйте – вона ж сама запрошувала!

– Ось що, Вітьок! Поїхав я додому. Бувай.

Простягнув хлопцеві свою велику руку, в якій потонула дитяча ручка, й попрямував з двору. Вітьок ледве не плакав. Він зірвався з місця й наздогнав Василя Сергійовича.

– Підождіть маму, будь ласка!

– Не вигадуй, хлопче! Передаси їй від мене привіт і скажеш, що я буду чекати її на автовокзалі рівно годину. Якщо мама захоче мене побачити, нехай приїздить. Запам`ятай – тільки одну годину.

Сутеніло. Василь Сергійович зручно умостився у своєму кріслі і виглядав з вікна маршрутки на центральний вихід із будівлі автовокзалу. У його душі все ще жевріла надія, що Вітькова мама таки з`явиться ненароком в отворі дверей. Із репродуктора гугнявий голос викинув повідомлення про те, що саме зараз Василь Сергійович поїде собі додому. Ну, що ж, прощавай Надіє! Видать, не доля.

Маршрутка м’яко зрушила з місця, розвернулася й виїхала на дорогу. І тільки тепер з-за колони вийшла Надія, яка там хоронилася і потайки спостерігала за Василем Сергійовичем. У її очах застиг невимовний біль.