понеділок, 11 квітня 2016 р.

Валерій ТЕРЗІ, БРАТИ

Валерій ТЕРЗІ
БРАТИ

Розділ перший

ЗАПАХ ПЕЧЕНОГО ХЛІБА

Давно вже закінчилася телепередача про творчість великої, на його погляд, актриси сучасності Ади Роговцевої, яка так схвилювала Андрія. Вірніше, розбурхала в його душі потаємні почуття, які він старанно приховував від людей, не вся передача, а слова цієї чарівної жінки про батьківський дім – про дім, який скликає до себе дітей, дорослих і малих, про той дім, в якому ПАХНЕ ПЕЧЕНИМ ХЛІБОМ.
Андрієві до нестями захотілося перелити свої думки на папір, довірити йому свій біль, свої радощі, але справжніх слів не знаходив. Здавалося, коли ще додивлявся передачу, що повинно вийти добре, адже тема ця виношувалася ним уже давно, було багато передумано, переосмислено… А ось зараз виходило якось буденно, саме цього він і не міг собі дозволити.
Гора недопалків – у попільничці, та чоловік простягнув руку до цигарок знов. Він підійшов до вікна, запалив сірника, але так і забув прикурити і пильно заглянув у темряву. Сірник догорів і обпік йому пальці. Андрій повернувся до сьогоднішньої, реально існуючої, ночі. Потрібно писати, зосередити всю увагу на творові, який іще не народився і саме через це був таким дорогим йому.
Дім, у якому пахне печеним хлібом… Як же ж здорово вона це сказала! Андрієва дружина, що зараз спить, так і не дочекалася кінця передачі – втомилася на роботі, а потім ще й кухня, підготовка дівчат до школи, – теж любить, коли в квартирі пахне печеним, вона іноді експериментує з тістом. Під час передачі, аж розквітла в посмішці від слів актриси. До Андрієвих вправ з літератури ставиться не зовсім серйозно, поблажливо, чи що. Вона колись сказала:
– Мій чоловік – письменник шостого мікрорайону.
І не відомо, чого в цій репліці було більше, гумору, чи погорди. Андрієві весь час здається, що не розуміє вона його, що не цінує дружина його вистражданих оповідань.
Які спогади, і сама навіть того не підозрюючи, збудила Роговцева в душі початкуючого молодого прозаїка? Що тримає його зараз далеко за північ біля напівсписаного аркуша паперу? Андрій мережить рядок за рядком, але уява його, думки набагато випереджають письмо, і це заважає роботі.
Під час передачі він відчув себе таким самотнім, що аж вити захотілося. Було боляче, дуже боляче через те, що немає в нього батьківського дому, як у всіх нормальних людей. Немає того порогу, на який поклав би він усі свої печалі, й де б його зустріли і, як малого, погладили б по голові, приголубили, і куди б тоді подівся сум, щезли б, відлетіли у безвість невдачі й, перебільшені ним, проблеми.
Немає. Давно продано хату, що стояла в ряду із такими ж на одній з вулиць південного села, що широко розкинулося неподалік від Чорного моря. І на батьківському подвір`ї хазяйнують тепер якісь чужі люди. Так вже сталося, що одного разу, коли Андріїв молодший брат Віктор приїздив у відпустку, то вговорив матір перебратися до нього в Саратов. Там він служив в армії, там одружився, туди й переманув стареньку.
Андрій набагато раніше випурхнув із родинного гнізда, в нього була своя сім`я, а з мамою жив, молодший з трьох її синів, Данькó. Незвичним, як на сьогоднішній день, він володів ім`ям. Зараз все більше хлопчиків Ігорями та Вадимами називають. Народився мізинчик у той рік, коли Юрій Гагарін у космос полетів. На його честь і хотіли назвати. Але батько наполіг на своєму. Данилом хлопчика нарекли – на честь діда. Немає вже батька Василя Даниловича – помер у день похорону того ж таки Гагаріна. І ходить по землі продовжувач роду Данило Васильович. Виріс, на Балтиці служить, спокій своєї країни береже.

           *     *     *
Спогади повертають Андрія у той день, вірніше, у ніч, коли від Віктора прийшла телеграма, що Данькó йде служити. Потрібно було терміново вилетіти до Саратова. Подзвонив в Дніпропетровський аеропорт. Є літак аж о двадцять третій. Андрієві не встигнути. Зателефонував у Запоріжжя – є рейс серед дня. До ранку вже не спалося. Як воно буде? Чи вдасться придбати квиток? Діялося ж перед днем Перемоги…
Із головним болем пішов на роботу. Сяк-так відчитав лекцію – була перша пара й відпросився в директора на декілька днів. Майнув до автобусної станції. Червоний Ікарус саме вирулював з її подвір`я. Віддихався і вискочив йому навперейми. Автобус зупинився – вблагав водія узяти зайцем. Не згоджувався спочатку, але увійшов таки в положення і звелів у сусідньому містечку придбати квитка. Андрій умостився на службовому кріслі поруч із другим водієм і трохи заспокоївся. Тепер одна проблема муляла йому – потрапити на літак.
Як виявилося в Запорізькому аеропорту, зробити це було не так-то й просто. Андрій показував телеграму, благав касирку до милої матінки, але дарма: квитків не було. Декілька разів підходив до транзитного диспетчера. Відповідь було однією:
– Питайте перед вильотом. Може, хтось здасть свого квитка.
Перспектива їхати назад додому мало втішала Андрія. Він нервував, а до відправки літака в Саратов було ще годин із чотири. Ходив на вулицю палити, знову чвалав до диспетчера. Результати були невтішними.. Чергового разу, коли він став біля віконечка невблаганної хазяйки аеропорту, один сивий чоловік простягнув їй клітчастого аркушика, а та розгорнула його, й звідти випали гроші. Жінка швиденько мовчки перебігла очима написане й по телефону зв’язалася з якоюсь Марією Степанівною, потім мовчки виписала квиток і подала його прохачеві, який красно подякував, а вона посміхнулася і нарешті заговорила:
– І вам спасибі.
Андрій усе зрозумів. Йому стало соромно і прикро і за цього сивого чоловіка, і за мадам по той бік службового вікна. А вона впізнала Сергія, зніяковіла і спитала:
– Куди вам летіти?
– До Саратова, – стрепенувся чоловік, і хоча йому вже перехотілося скористатися послугою диспетчера, та все ж діватися було нікуди – летіти ж потрібно!
Отримав квиток і зайняв чергу на реєстрацію, щоб, бува, не запізнитися.
У літаку виявилися два вільних місця. Як же ж так! У касі квитків немає, а вільні місця є. Це ще більше погіршило його настрій. Хтось же ж повинен контролювати й робітників Аерофлоту. Безсонна ніч і денні турботи далися взнаки, і Андрій не зчувся, як і заснув.
І снився йому чомусь колгоспний тік із його дитинства, на якому він царював під час шкільних канікул, де віяв, підкидав дерев`яною лопатою на транспортер золотаву пшеницю, яка струменіла догори, а потім лилася по той бік механізму на землю дивовижним зерноспадом, крізь який пробивалося сонячне проміння. І здавалося, що ще мить, і засвітиться над ним райдуга.
Прокинувся від голосу бортпровідниці:
– Пристебнути ремені, йдемо на посадку! – очі засліплювало яскраве сонце.
Зустрічав Андрія Віктор. Обнялося двоє дорослих чоловіків, міцні рукостискання, і здавалося, ніби й не було довгих років розлуки. Відтоді, як старшому з них виповнилося сімнадцять років, вони бачилися не часто: на похоронах спочатку батька, а потім – бабусі…
Коли сиділи в машині на задньому сидінні, міцно притулилися плече до плеча, а говорили лише загальні фрази, які не несли в собі ніякої інформації, типу:
– Ну, як живеш?
– Нічого, добре.
– Як дружина, діти?
– Здорові, навчаються непогано.
Не така розмова, не про те, але ніхто з них не міг переступити тієї невидимої межі, яка утворилася між ними. Це навіть і не залежало від них, було сильнішим від їхніх зусиль на зближення. Ставало ще скрутніше від того, що кожен із братів розумів те становище, що існувало. Із чужою людиною легше, мабуть, було б поділитися про потаємне, ніж із рідною тобі і, водночас, такою далекою людиною.
В народі є приказка: Рідше бачитися – ріднішим стати. Може, воно й так, але Віктор і Андрій цього не відчували. Ще в дитинстві, коли хлопці билися іноді між собою, мама їм говорила:
– Ось повиростаєте, порозлітаєтеся, ще будете плакати одне за одним…

Другого дня вранці прибігла мати, пригорнулася до сина, заплакала, чи то від радості, чи… Якою ж вона маленькою стала, худенькою – постаріла. Волосся сиве, обличчя ще більше помережило. Скільки пережила вона за свій вік!
Андрій відчував, що матері нелегко на чужині, тягне її додому, до берегів Чорного моря, де залишилася могила батька – її чоловіка. Хоча мало хорошого вона від нього бачила.

*     *     *
Андрій відсунув папір, замислився. Говорять, що погане швидко забувається. Навряд. Ось у його дитинстві стільки цього поганого було, скільки років минуло, а пам’ятає. І як батько малих дітей разом із матір`ю серед ночі виганяв, і як бив, – страшно згадувати. Нап`ється, було, і дає усім розгону. Він, найстарший, добре пам’ятає, як одного разу розгніваний глава сімейства навчав свою дружину уму-розуму, а потім тримав напівживу над ночвами, щоб кров туди стікала. А малеча позабивалася в кутки і боялася навіть пикнути.
Пам`ятає Андрій і те, як він, дев`ятирічний хлопчак, заліз у чужий садок і нарвав там повну пазуху абрикосів, а хазяїн упіймав його і з доказами до батька привів. Трусилося мале, а батечко положив його на своє коліно й усі сідниці  голкою поколов. Пам`ятає, але хіба про це напишеш? Котрийсь із критиків зможе докинути, що, мовляв, такого в житті не буває, не типово… соцреалізм…

*     *     *

Десь після обіду приїхав Данькó. Яким він став, високим, гарним, із сірими, зовсім материними, очима.
– Де ж ти був, козаче?
– Із другом прощався, в нього й заночував.
Мати збоку на синів поглядала. Сльоза навернулася – краєм хустки витерла. Андрій дивився на оцього юнака з довгою тонкою шиєю, на голові – коротенький чубчик, вуха смішно стирчать. А це ж його наймолодший братик, якого він востаннє бачив, коли йому було років із чотирнадцять.
– Ти знаєш, Андрію, – сказала мати, – яку він глупость сотворив?
– Яку?
– Минулої осені до театрального училища поступив, а через місяць кинув.
Отакої! Колись, свого часу, Андрій вступав до театрального інституту, та не пощастило.
– Чого ж ти, дурненький, залишив навчання? Стільки людей мріє про таке, а ти…
– Давай-давай – читай мені мораль, скажи ще, що хтось більш достойний міг зайняти місце, яке я залишив.
– А хіба це не так!
– Так то воно так, але довго розказувати.
– А ти все ж розкажи!
– Оцей самий друг, у якого я ночував, керував драматичним гуртком, де я займався, якось запросив на спектакль педагога з театрального (я про це не знав), а той сказав, що у мене є дані і мені потрібно до них поступати. Микола мене вговорив. А коли я був уже в училищі, він мені сказав, що навчаюсь я тільки через його протекцію. Зрозумів?
Що мав на це відповісти Андрій? А як би він сам вчинив?

Непомітно пролетіли три дні, потрібно повертатися додому. Прощальна вечеря. Випили по маленькій за легку службу Данькá, згадали своє село, батька… Андрій спохмурнів – невесела згадка. Віктор зрозумів брата й завівся:
– Який ти, ій бо, ніяк не можеш простити йому голки?
– Та при чому тут голка? Ти зовсім малим був, – погано запам’ятав, – як він над матір`ю зневірявся.
– Припини! Його вже й кістки зогнили, а ти…

Літак вилетів о четвертій ранку, але спати не хотілося. Не так усе, недобре вийшло. Із Віктором посварився. Стільки не бачилися, й ось – маєш. І все через нього, Андрія.
Ось прилечу, обов`язко йому напишу – нехай не ображається. І матері напишу – вона такими сумними очима дивилася на мене.
Чоловік потер скроні, але видіння не зникали. Вкотре мама промовляла до нього:
– Якби ти тільки, синку, знав, як мені хочеться до нас у село! – і в її очах з`являлися сльози.

*     *     *

Більше цієї ночі Андрій за олівця не брався і не написав ні єдиного рядочка. Знову писання не вийшло. Нехай уже іншим разом.


Розділ другий

ЦИГАНСЬКИЙ КЛАРНЕТ

Андрій часто задумувався над тим, чому Віктор захищає покійного батька. Адже діставалося і йому добряче від підпилого таточка.
Мабуть, не дуже він, Андрій, справедливий у своїй пам`яті до батька. Хіба він завжди був п`яним? Хіба немає чого згадати хорошого, приємного? Щоправда Василь Данилович від природи був суворою людиною. Він часто говорив матері, що дітей потрібно любити так, щоб вони про це й не підозрювали. Дай дітям життя, нагодуй, одягни, навчи не кривити душею, й вони, коли виростуть, дякуватимуть тобі – було його переконанням. Люби дитину, як душу, а тряси, як грушу.
Як за найтяжчий гріх, каралася в їхній сім`ї брехня. Друга, по важливості, заповідь батька: не вкради. Не твоє – не чіпай. Тому й за абрикоси тоді дісталося.
Якось мати розповідала Андрієві, що в батька вона – друга дружина. А з першою він розлучився через те, що та бувала хворою, якщо чогось не поцупить. Підуть у гості до чужих людей, чи до когось із родичів – обов`язково щось украде. Відучував він її від цього: і словом, і навіть кулаком, нічого не допомагало – не діяла «наука». Тому й розлучився з нею.
Мабуть, то в неї в крові, як у тої циганки, що за румунського царя заміж вийшла. Дуже вродливою була, через те й одружився із нею цар. А вона звикла попід дворами з простягнутою рукою ходити. У царському палаці засумувала красуня. Усе в неї є – нічого циганити не потрібно. Ось вона й знайшла вихід. Посадить, було, своїх фрейлін по кутках, дасть їм по кусню хліба, а сама – торбину через плече, ходить від однієї до іншої.
         –  Дайте кусочок хлібця діткам на обід…
Так то ж циганка!
Мама себе теж циганкою називала, бо за цигана заміж вийшла. Це не жарт,тому що батьків дід був циганом, він одружився на молдованці. А Василів батько, якого звали Данилом, його Андрій зовсім не знав, бо ніколи не бачив, мав уже за собою українку. Хто ж тоді Андріїв батько? Український циган, чи що?
Мамина кров теж змішана. Дід Іван, її батько – поляк із Люблина. Служив у царській армії та й залишився у нас, коли оженився на росіянці Наталці.
Уперше в своєму житті Андрій замислився над тим, а й справді, хто ж він сам за національністю. У паспорті значився росіянином, вважає себе за українця, бо в українському селі виріс, українську школу закінчив і за професією після закінчення університету став українським філологом, хоча народився у молдавському селі, куди в голодний сорок сьомий заїхали з Одещини його майбутні тато з мамою. Отакий-то інтернаціоналізм.
Говорять, що Андрій з літами став дуже схожим на свого батька, тільки голову носить якось трохи набік, як це робив його дід Данило, від якого Андрієві залишилася ця звичка – не звичка, а, мабуть, від природи посаджено було голову і в діда, і в онука. Та ще кларнет.
О! Із оцим кларнетом ціла історія. Мама добре пам`ятає, як чудово на ньому грав дід Данило. Природа щедро обдарувала його і талантом, і буйною вродою. Великим, красивим циганом був Андріїв предок. Хвилясте чорне волосся обрамляло його завжди відкрите обличчя, на якому розумом світилися великі світлі очі.
Дід Данило був із лаутарів – вільних циганських музик. Ні одне весілля, ні одні родини без його кларнета не обходилися. Мав дід друзів-музикантів. Ото разом і ділилися з людьми своїм талантом. Як заграють, як заплачуть їхні інструменти, люди очі витирають, а якщо веселої заведуть, ноги самі у танок просилися.
До сорокового року Бесарабія під румунськими боярами була, а того року червона армія принесла бесарабцям «волю», а до неї – ще й землю бідним селянам додала радянська влада. Якими щасливими від цієї щедрості були бідняки. Вони ще не знали, що їхнє щастя виявиться недовгим. Але вперше себе справжніми людьми відчули.
На одному хуторі, який назвали чомусь Мар`янівко, збудували свої хати і дід Іван, і дід Данило, й у полі їхні землі поруч широко розляглися. Найкращий сад був у Данила, а найсмачніша вода – в колодязі Івана. І діти їхні у Мар`янівці народилися.
Ось звідки початок свій бере його, Андрієва, родина. Із мар`янівського саду та філіп`яківської криниці (дідове Іванове прізвище Філіп`як), бо яблуками часто матір його пригощали, а батько в дитинстві поєний чистою колодязною водою.
Коли Андрієві було років із сімнадцять, їздив він до хутора своїх батьків, напився цілющої води з дідового колодязя, що ще до того часу зберігся, була ще «живою» й материна хата, в якій тоді влаштували початкову школу. А ось батькової хати не застав, не було вже й саду, хоча старі люди й досі пам`ятали Андрієвих пращурів, й добрим словом їх згадували.
         –  Як він грав, твій дід Данило, як він грав!
Приємно й водночас сумно було слухати таке Андрієві, бо зовсім не чув він дідової музики, тому що народився після смерті його.
А було то так. Якось запросили цигана з його лаутарами на весілля, на якому гостем був поважний чоловік із самої столиці. Почув він чарівного дідового кларнета, і запропонував йому грати у київському оркестрі. Безглуздою здалася така пропозиція Данилові. Стільки років мріяти про землю, отримати її – і залишити заради якогось оркестру!?. Та що він з глузду з`їхав?
Уранці на сільраді було причеплено білого папера, що чудно якось називався – карикатурою. Слово таке вперше почули селяни. На папері було намальовано великого чолов`ягу, дуже схожого на діда Данила, що грав на дудці. Розізлився Андріїв дід, побіг до сільради, здер папір і розірвав його, гнівно розкидаючи білі голуби у різні боки.
         – Що за насмішка! – справедливо обурювався Данило, бо поважали його в селі, і за працьовитість, і за щедрий талант.
Звідки йому було знати, що стінгазети чіпати не треба було, що то – політична справа.
Заарештували Данила, із села вивезли. Репресували. Вже після війни Андріїв батько куди тільки не писав, не знайшов навіть слідів Данилових. Хтось, говорять, бачив його зовсім беззубим аж у Воркуті.
До самої смерті беріг Василь Данилович, як найдорожчий скарб, дідову реліквію – чорний, із тонким дівочим станом, інструмент – циганський кларнет. Було, дістане із шафи футляр, обережно положить на стіл, вийме з нього кларнет і довго-довго сидить над ним мовчки, підперши однією рукою важку свою голову. Які думки, які спогади хвилювали його, тоді не спитав Андрій. Зараз уже не допитається. 

Розділ третій

ЛИСТ ВІД БРАТА

Не часто листувалися брати, не часто… А вже лист від Данькá був для Андрія повною несподіванкою. Він більше спілкувався з Віктором, і це не дивно, адже наймолодший бат виріс не на його очах. І ось лист…
Андрій хвилювався, коли розривав конверта. Що в ньому? Які новини?
Доброго дня, рідні наші!
Братику, ти вибач, що не писав, не люблю я писати. Вдома у нас все в порядку. Живемо добре, Аня наша росте, не хворіє, вона вже бігає, дещо говорить. Дуже цікава. Як і всі діти, трохи балувана. У нас тут людей багато, сам бачив. Є кому балувати.
Андрій на Даниловому весіллі, після його повернення з армії, не їздив, не зумів відпроситися, а побував у Саратові десь через рік, коли невістка Тетянка була вже вагітною. Заходив на квартиру до сватів, де зараз живе і Данькó. Тоді йому впало в око те, що братик його дуже вже радіє кожній новій ганчірці і це, звичайно ж, йому було не до вподоби. Але вигляду тоді не показав.
Працюю на старому місці, Танюша теж після Нового року вийшла на роботу. Усе йде так, як і повинно йти. Робота, дім – кожного дня.
Але не те, не те я пишу! Знаєш, брате, мене не залишає в спокої одна деталь. Ти, звичайно ж, пам’ятаєш той день, коли ми втрьох – я, моя дружина і теща, приїздили до Віктора в Поливанівку. Ми тоді всі чудово посиділи, погомоніли. А увечері, коли ми увечері зібралися додому, в тебе раптом заболіла голова. Незвичайного нічого не сталося, все можна зрозуміти.
Але справа не в цьому ж! Вибач за грубість, або я ні біса не розуміюся в людях, або ти вважаєш нижче від своєї гідності радіти тому малому, але хорошому, що є у твого рідного наймолодшого брата. Ти б поглянув на себе збоку в ці хвилини, коли ти сидів за нашим столом! До того, коли всі вони побачили тебе вперше, думка про тебе була набагато вищою, ніж після цього вечора. Я зрозумів це після твого від`їзду. Розмови про тебе припинилися зовсім.
Я уважно спостерігав за тобою, бо мені було дуже важливо зрозуміти твоє ставлення до моєї теперішньої долі. Не чекав такого від тебе. Або ти став іншим, а, може, то я тільки наміряв тебе в своїй уяві. Я так думаю, що ти мені заперечуватимеш, або відповіді не напишеш зовсім. Останнього я менш за все хочу, тому що тоді я переконаюся, що не помиляюся у своїх висновках. Що ж тобі в мені не сподобалося? Або ти мене вилай, або напиши, чим незадоволений.
Видать Андрієва поведінка тоді, в останній вечір розставання, добряче зачепила за живе Данькá, що це так довго не давало малому спокою. Майже півроку муляло братові, не втерпів, написав.
До найменших подробиць пригадалися Андрієві ті дні. І справді,дуже боліла йому тоді голова. Не знав, куди подітися з тим болем, що пронизував його спраглий мозок. Але більше боліло йому в душі за долю матері. Андрій дорікав тоді Вікторові, що дозволив продати материну хатинку, щоб справити Данькóві весілля в ресторані. Що за панські замашки! І яким же безглуздим потрібно бути, щоб залишити стару без свого кутка!
Віктор не виправдовувався, брав вину за вдіяне на себе. Куди ж йому було діватися від Андрієвих докорів? Так вже сталося, що Андрій не знайшов слушного моменту виказати своє невдоволення Данькóві, а той і без слів добре зрозумів старшого брата. Зате вже матері дісталося! Мати зіщулилася, ніби маленька пташка, слухала й мовчала. Андрієві захотілося тоді її приголубити, але не знайшов у собі сили цього зробити, і слова докору важким тягарем падали на її худенькі плечі й ще більше їх згинали. У куточках материних очей заіскрилися дві сльози, які вона ненароком змахнула, щоб їх не побачив старший син.
– Ти думаєш, що я їй не говорив, щоб хати не продавала. А зараз вона вважає, що стала для мене важкою, коли перейшла до мене жити, Нехай би й жила, якби в чарку поменше заглядала! Від людей соромно!
Оце вже було занадто. Остання крапля… Андрієві від несподіванки аж дух перехопило.
– На свої п`ю! – із злістю обізвалася мати, – Нічого,  вже недовго терпітимете мене. В Ізмаїл тридцятого їду. Вже й квиток купила! – і краєм хустки заходилася витирати старече лице? льози, що бриніли в куточках очей, враз наповнили їх і перелилися через край.
Заспокойся, мамо! – Андрій нічого не зрозумів і навіть розгубився.
Як же ж так! – думав Андрій, – моя мати – п’яниця!.. Але цього не може бути!
Але Віктор жорстоко не тільки по відношенню до матері, але й до Андрія, продовжував:
– Знай же, брате, вона не тільки вино п’є, але й… – він спіткнувся, а потім знайшов таки сили на правду, – але й одеколон!..
Андрій ухопився за голову, яку раптому пронизав страшенний біль. Він із силою стиснув скроні, але біль розростався і пропікав мозок наскрізь. А увечері приїхав із своїми Данькó. Андрій наковтався пігулок і мовчки сидів за прощальним столом, але його хворобливий стан вплинув на малого, але він ніяк не міг збагнути, за що ж гнівається на нього брат. Краще б тоді Андрій не їздив до Саратова! Але ж дуже тоді скучив за ріднею…
То була остання Андрієва поїздка до Саратова.

Розділ четвертий

ПРОЙШЛИ РОКИ

Від автора: Із Данилом ми на ФБ були друзями, і мені коштувало багато зусиль, щоб переконувати його у справедливості нашої боротьби із баньдюковичем. А коли почалася рашівська інтервенція в Україну, то дискусія з ним взагалі стала не можливою. Я його заблокував, щоб він не з`їв мого серця. Набато пізніше я його таки розблокував, але з друзів видалив. Віктора він теж переконав, що я бандера і зрадив родину. Із квітня від нього не було ніяких звісток. А ось раптом учора він мені написав (додаю нижче). Не знаю, чи правильно я вчинив, але я йому не відповів і знову заблокував, бо вважаю, що дискусія нічого не змінить у його світогляді.
Це є типовою ілюстрацією до того, як у раші засирають людям мізки. Нічого не видумав, навіть не перекладав із російської.

15.08.2014 14:45
Данило:
Здравствуй, мой дорогой старший брат!!! Как себя чувствуешь? Как твое сердечко? Ты еще мне брат? Или Коломойскому служишь? А я тебя просил, не нужно выводить людей на баррикады, ты не думал, что гражданская война придет в твой дом, ты думал справедливость есть в твоей стране, ты ошибся, брат!!!
Ты обвинял Россию, что это Россия бомбит ваши города, ты ошибся, брат. Ты думал Украину примут в ЕС и будете в шоколаде, ты ошибся, брат. Ты думал, что изберут нового президента и страна вздохнет свободно от воров и бандитов, ты снова ошибся, брат.
Ты боялся, что мои солдаты придут тебя убивать, а мои солдаты кормят твоих перебежчиков, моют их в бане, ты опять ошибся, брат!!! А хотя нет, ты не ошибся, тебя попросту обманули, тебя продолжают обманывать, но ты  мой брат, и я принимаю тебя всегда, даже заблудшим во тьме информационной блокады и лжи!!!!
У твоих детей и внуков не будет будущего в Украине с таким режимом. Или я не прав? Поговори со мной, только без глупых обвинений, ладно? Люблю тебя!!

15.08.2014 15:05
Данило:
Только что почитал твои публикации и пожалел, что обратился к тебе опять, ты по-прежнему слеп и глуп!!! Так называемый, конвой Путина!!!, а что же это, если не конвой с гуманитарной помощью? Кто поможет жителям, которых убивают головорезы Коломойского, все западные страны уже убедились, что ни одного российского солдата на стороне ополченцев нет, а в Украинских силах уже воюют все фашисты мира, даже негры!!!! Не ври сам себе, ты сам убиваешь ваших красивых хлопцев, ни один житель Донецка не пришел под стены Киева, это случилось наоборот, не так ли?

15.08.2014 15:13
Данило:

А если бы ты знал действительные цифры погибших красивых хлопцев, ты ужаснулся бы!!! Власти Украины скрывают положение вещей!! Скоро некого будет призывать на войну. Все останутся там, в грязи и крови. Это безумие нужно остановить вам самим!!! Полтора миллиона беженцев в Россию, не в Украину!!! Если ваши власти, нет не ваши, американские, не прекратят войну, вас не станет!!! Америка ведет войну с Россией, до последнего Украинца!!!

Немає коментарів:

Дописати коментар