субота, 23 квітня 2016 р.

Валерій ТЕРЗІ БЕЗПОРАДНИЙ ДІВОЧИЙ СМУТОК новела


Валерій ТЕРЗІ

БЕЗПОРАДНИЙ ДІВОЧИЙ СМУТОК

новела

Яким же ж важким видався для неї цей день! Із самого ранку робітники другої дільниці один за одним заходили до бухгалтерії. Вони лаялися, що невіро нарахована заробітна платня. Головний викликáв Людмилу до себе і гнівно говорив про неприпустимість таких помилок, А сталося, й справді, прикре непорозуміння. Коли Людмила Петрівна складала відомість, то помилково перейшла на один рядок нижче, і вийшло так, що зарплату правильно видали тільки першим двом і крайньому за списком, а останні залишилися незадоволеними. І все через оті кляті думкú, які лізли до стомленої голови.


Людмила… Людям мила. І треба ж було батькам дати їй таке ім`я! Як же ж воно не відповідає дійсності! Бо народилася вона нещасливою. Не дарма ж люди говорять: не родися красивою, а щасливою. Та й вроди мати не дала. Від батька ж має оту руйнівну хворобу, через яку з кожним роком все гірше й гірше бачить. Це в них родинне. Не знаєш, на кого й сердитися.
Уперше Людмила відчула гострий біль в очах на третьому курсі інституту. Під час лекції раптово закололо у правому оці, а потім біль імпульсивно відгукнувся і в лівому. Неначе хто піску понасипáв. Це було так давно, майже дев`ять років тому. Довелося навіть одягти окуляри. Коли приїхала додому, мати затужила-запричитала і почала виливати все своє безпорадне материнське горе від доччиного безталання на сиву батькову голову.
– І де ти взявся, сліпий тетерюк, на мою голову? І куди тільки мої очі дивилися? Хіба ж я не знала, що і мати твоя, і дід твій теж недобачали.
Старий ще більше згорбився, увібрав голову в плечі, і ніби й справді був у чомусь винним, подався з хати. А Людмилі стало його жаль – незаслужено мати завдала йому прикрої обрáзи. Увечері мама поскликала на сімейну раду двох своїх синів із дружинами. Чому така тривога, Люда ще не розуміла. Скільки дівчат носять окуляри і не роблять із цього ніякої трагедії. Не були стривоженими і старші брати.
– Та вона ж – дівчина! Розумієте – дівчина! Їй же заміж виходити…
Смішно було про це слухати. Адже заміж їй було ще рано. А хіба мало заміжніх жінок в окулярах? Але мати таки говорила правду. Людмила часто потім пригадувала її слова. Поки навчалася в інституті, вона ні з ким із хлопців не зустрічалася. Чомусь вони не призначали їй побачень. Та дівчина не надавала цьому значення. Вона тверезо дивилася на стан речей: хто ж захоче повести до театру чи в кіно зовсім некрасиву, та ще й в окулярах, подругу… Було трохи прикро, але що ж тут поробиш?

Після інституту отримала направлення до будівельного управління. Працювала бухгалтером. Робота виснажувала. Під кінець робочого дня від отих остогидлих дрібненьких чисел аж рябіло в очах. Незадоволеність роботою зробила її замкнутою і навіть відлюдькуватою.
Дівчата з гуртожитку після роботи кликали із собою на танці, в кіно, але Люда йшла до читального залу, що на першому поверсі, брала ту, чи іншу книжку і вмощувалася у своєму улюбленому кутку біля вікна. Та довго читати не могла, бо, стомлені за день, очі вимагали відпочинку. Дівчина повертала книгу і довго блукала вулицями міста, виходила до Дніпра. І тут, на березі ріки, давала волю своїм почуттям. Прихилялася до, пошерхлого від років, чорного стовбура верби і плакала. Ні, не голосно, а ледь чутно. Знімала окуляри, витирала очі і змокрілі щоки. Потім повільно йшла на автобусну зупинку. Ніхто не бачив її безпорадних сліз, ні єдина знайома людина навіть не здогадувалася про те, що ця молода жінка так страждає від самотності. Адже не мала вона друзів, бо дуже важко сходилася з людьми.
Чи довго довелося б їй отак скніти? Та все змінили звітно-виборчі профспілкові збори, на яких Людмилу Петрівну було обрано до складу місцевого комітету. На першому ж його засіданні дівчині доручили роботу страхделегата. Господи, й слівце ж придумали!.. До її прямих бухгалтерських обов’язків  віднині було додано ще й цілий оберемок інших, таких, як: відвідування хворих вдома і в лікарні, провідування вагітних жінок і тих, що вже мають немовлят. Потрібно було ще ходити до товаришів, які з невідомих причин не з`являлися на роботі. А це забирало багато вільного часу. І вже давно заросла травою стежка до верби – її доброї порадниці. І не залишалося навіть хвилини для нудьги. А все тому, що Людмила ще змалечку звикла виконувати будь-яку роботу на совість, її знов і знов обирали до місцевкому. І увесь час бувала вона серед людей, які дуже полюбили цю несимпатичну жіночку.
Уже мала вона власну однокімнатну квартиру, до якої потрапляла тільки пізно увечері і тільки для того, щоб переночувати і вранці знову повністю поринути у справи, важливі й не дуже, великі й малі. Та ось Людмила знову засумувала. І їй захотілося сімейного затишку. А сталося це після відвідин співробітниці, яка нещодавно виписалася з пологового будинку і привезла додому маленький рожевий клуночок щастя. Недовго пробула в подруги в гостях, бо на очі наверталися непрохані сльози. Приїхала додому, і ось тут розридалася, коли впала на самотнє ліжко.
– Чим же я гірша від інших? У мене теж давно вже могла бути донечка, або ж синочок…
Так і заснула одягнена.

Він з`явився в управлінні якось несподівано, кажуть, повернувся у це містечко із Іспанії, де працював виконробом. Дівчата, а вони все знають, розповідали, що був одружений колись, та щось там у них не вийшло. Говорили, що жених вигідний, правда, пристаркуватий – десь років із тридцять п’ять йому. Зате, видать, із грішми. Людмила була байдужою до їхніх балачок.
Та ось одного разу з`явився він у бухгалтерії. Запитав, хто нараховує робітникам другої дільниці зарплатню. Коли дізнався, що це вона, Людмила Петрівна, узяв вільний стілець і сів біля її столу. Ну і що? Штатна собі ситуація, але серце в Людмили стислося, а потім затріпотіло, як у, затиснутої в кулак, пташки.
А увечері цей чоловік чекав на дівчину біля центрального виходу. Напросився проводжати її. Якось незручно було відмовити йому. Дівчата позаду шепотілися про щось. Мабуть, про них. Людмила відчула, як гарячий рум’янець заливав її щоки. Рука увесь час тягнулася до перенісся поправляти окуляри.
Запросив у кіно. Це вперше за всі її двадцять вісім років чоловік, мужчина(!) запропонував таке. Звичайно ж, вона погодилася. Перед початком сеансу він купив їй морозиво, яке виявилося дуже смачним! Фільм, щоправда, був надзвичайно нудним, ледве висиділи до кінця.
А потім довго гуляли нічним містом. Він виявився чудовим розповідачем. Читали неонові вивіски, а це занадто веселе заняття. Безпричинно сміялися. Ще ніколи Людмилі не було так хóроше. Так і не помітили, як підійшли до її будинку. Не хотілося розходитися, але було вже пізно, а завтра ж на роботу… Швидко побігла на свій третій поверх, нашіптувала ті два слова, які він їй сказав:  
– До завтра, до завтра…
Роздяглася. Сіла біля дзеркала і почала виймати шпильки з волосся, яке м`якими хвилями розсипалося по плечах. Із люстерка на неї глянула гарненька незнайома дівчина, яка надула щоки, а потім пирснула:
– Ну що, Людко, дочекалася свого судженого? Дочекалася свого…
Схопилася і закружляла по кімнаті, радісна від шаленого свого, хміллю наповнюючого, щастя.
– Людко, Людко, що ж тепер буде?

Володимир Сергійович – так звали нового начальника другої дільниці, так називала його й Людмила, хоча він і сердився за це на неї.
– Для тебе, Людмило, я – Володя. Ясно?
Воно, неначе й ясно, а як дійде до діла, то знову й знов вона назива його на ім`я та по батькові. Адже ж він такий поважний. Якось місяців через три від того дня, коли вони вперше разом відвідали кінотеатр, Володимир несподівано спитав у дівчини:
– Слухай-но, Людмило! Як ти ставишся до мене?
– Добре, – засміялася, – А чому ти раптом про таке цікавишся? Хіба тобі й досі це не зрозуміло?
– Я про інше запитую. Ти підеш за мене заміж?
– Заміж? – від несподіванки аж розгубилася.
Це їй, Людмилі, роблять пропозицію, чи, може, іншій дівчині, та ще й так буденно, без квітів, без обручки, неначе на пляж кличуть?
– Заміж? –  перепитала.
Її рука потяглася до перенісся поправляти окуляри. Що відповісти? Володимир їй подобався, але ж він до сьогоднішнього дня не сказав ні єдиного слова, яке б засвідчувало його кохання до неї, і раптом – заміж!
– Володю! Це так несерйозно із твого боку.
– Чому несерйозно? Послухай мене уважно і не перебивай. Мені вже, слава Богу, скоро сорок. Тобі – на десять менше. Не дітвора ми з тобою, щоб кожного вечора попід ворітьми стояти. Розумієш?
– Добре розумію, тільки ж і ти мене зрозумій. Заміж за себе кличеш, либонь, не на один день.
– На все життя.
– Ось-ось! А почуття свої ти зважив? А чи не будеш потім жалкувати про цей свій вчинок?
Володимир пригорнув запального оратора до себе й міцно поцілував. Від несподіванки дівчині навіть перехопило дихання.

Між Володимиром і Людмилою було вирішено через тиждень віднести заяву до Будинку урочистих подій. Тепер вони зустрічалися кожного вечора. Дівчина запрошувала свого майбутнього чоловіка до себе на квартиру. Іноді він засиджувався у неї довгенько, іноді – до ранку. Але сусідкú плескали язиками даремно.
 Тепер для Людмили дні за днями проходили швидше, коротшими стали й ночі. Людмила й зовсім забула про самотність. Тепер вона не одна – у неї був Володимир, її Володимир. Скоро, зовсім скоро стане з ним на рушничок, і нарече він її своєю жоною, а вона його – чоловіком. А поки що – та ж сама звична робота, повсякденні службові обов’язки.
Сьогодні в бухгалтерії порожньо – усі її мешканці роз`їхалися у будівельні дільниці проводити інвентаризацію. Мудренне слівце, а означає воно не що інше, як ревізію. Людмила чинитиме її у другій дільниці, де начальником її Володимир Сергійович. Дівчина з великою охотою їхала туди. Адже так цікаво побачити свого Володьку на його робочому місці серед будівельників, серед майстрів – серед людей. Який він?
Володимир здивовано підвівся з-за столу, за яким ще мить тому із майстром Гончаруком, молодим хлопчиною, розглядав креслення, коли Людмила зненацька постала на порозі виконробського вагончика.
– Ну, я пішов. – озвався Гончарук і багатозначно посміхнувся.
– Іди, йди, юначе.
Людмила привіталася і розповіла про мету свого візиту. Володимир висунувся у відчинене вікно і гукнув:
– Зажди-но, Юрію! – це він до Гончарука, – Допоможеш Людмилі Петрівні.
Стомлена Людмила аж під вечір повернулася до бухгалтерії. Дівчата зустріли її жартами:
– Довгенько, довгенько ж ви, Людмило Петрівно, були на дільниці у Володимира Сергійовича, – зовсім серйозно мовила сусідка, а всі останні аж пирснули зі сміху, який переповнював їх.
– Та ну вас! – розсердилася дівчина.
Вона сіла опрацьовувати матеріали інвентаризації і виявила нестачу будівельних матеріалів на тринадцять тисяч гривень. Рахувала-перераховувала ще й ще і зрозуміла, що не помилилася, А може, помилка сталася там, на будівельному майданчику? Може, вони з Юрком неправильно порахували? Зателефонувала:
– Алло, Володимире Сергійовичу!
– Я слухаю вас, Людмило Петрівно, – відповів виконроб.
Вони завжди під час робочого часу офіційно говорили по телефону. Це було причиною дівочих жартів:
– Людко! Ти, як і заміж за нього вийдеш, і тоді будеш йому викати?
– Я слухаю вас.
– Володимире Сергійовичу, мені здається, що я помилилася. Інвентаризацію потрібно провести ще раз.
– Що сталося?
– Нестача. Тринадцять тисяч гривень.
– Не потрібно ще раз, так воно і є.
– Чому?
– Я тобі все поясню після роботи, – в трубці почулися короткі сигнали.
Людмила подивилася на годинник. До кінця робочого дня – тридцять хвилин. Дівчина відклала вбік матеріали ревізії, положила перед собою чистий бланк відомостей на зарплату і почала його заповнювати. Думки плуталися в голові, й Людмила не помітила, як із самого початку після другого прізвища зійшла нижче на один рядок, і відомість, в результаті, вийшла неправильною.
Ті тридцять хвилин здалися дівчині за довгі години, ледве дочекалася кінця робочого дня. Біля управління, такого раніше не було, Володимир її не чекав. Він приїхав до неї додому.
– Чому ти вважаєш, що інвентаризації більше на твоїй дільниці проводити не потрібно? – зустріла Володимира словами.
– Як тобі пояснити? Розумієш – не помилилися ви з Юрком, усе правильно підрахували, все записали.
– Тоді, де ж будматеріали?
– Сплавив я їх, а списати ще не встиг.
– Як це сплавив? – дивувалася, хоча сама вже почала дещо розуміти, тільки не знала, чи можна вірити собі.
– Як-як? Наліво я їх – за гроші. Потихеньку спишеться.
– Ти продав? – скрикнула.
Володимир скривився від досади – не зрозуміє ніяк… дивна яка…  
–  Продав, вкрав – називай, як знаєш. Та тільки ж я не для себе вчинив це.
– А для кого ж?
– Для нас із тобою.
Володимир сів за стіл і поклав на нього свої великі міцні руки, Людмила під час цієї, неприємної для обох, розмови нервово походжала по кімнаті. Після останніх слів свого майбутнього чоловіка вражено зупинилася позад нього.
– Як це розуміти?
– Розжовуй тобі, немов маленькій. Хіба ж нам із тобою ота тисяча, що я торгонув, буде зайвою? – питанням на питання відповів, – Ти в акті цієї нестачі не покажеш, а я її потихеньку ліквідую.
Людмила мовчки сіла навпроти свого співрозмовника. Її єством зараз заволоділи такі почуття, в яких потрібно було терміново розібратися. Що ж йому відповісти?
– Володю! Я цього не зроблю, бо це проти совісті.
– Проти совісті… –  усміхнувся, – вона сьогодні, мабуть, лише в тебе й залишилася.
– Що ти таке говориш? Хіба можна так зневажливо думати про людей?
– Облиш, Людмило, високі матерії. В житті все набагато простіше.
– Як це – простіше? По-твоєму аби було, то вже давно розтягли б державну власність по квартирах та по дворах…
– Яка свята простота! Так ти запишеш до акта нестачу?
– Запишу, Володечку, запишу. Не хочу, щоб наше майбутнє сімейне життя починалося з брехні та ще й із крадіжки.
Володимир підвівся і пішов до виходу.
– А не буде в нас із тобою ніякого сімейного… життя. Бувай здоровою.
Двері зачинилися. Ось і все. Людмила кинулася до вікна. Вона завжди виглядала в нього, коли Володимир йшов додому. Він, на вулиці вже, обертався, посміхався і махав їй рукою. Цього разу він не обернувся.
Володю, Володю, нічого ти не зрозумів. Думаєш, легко мені було тобі відмовити? Це через неї, через якусь там, заплановану кимось інвентаризацію, розлетілися, як останні осінні листочки, усі надії, всі мої сподівання… А щастя було таким близьким, таким обнадійливим…
Давно вже не видно на вулиці Володимира. І, взагалі, нікого не видно – пізно вже. Проти вікна згорбилася самотня берізка, холодно їй на осінньому вітрі, який намагається зірвати із неї шлейф. Ось він зумів таки зірвати клапоть і жбурнув ним до Людмилиного вікна, сипонув на шибку і поніс кудись далі, але одне жовте сердечко так і залишилося лежати на підвіконні, як безпорадний дівочий смуток.



Немає коментарів:

Дописати коментар