Валерій ТЕРЗІ оповідання СЕРПЕНЬ У ЛІКАРНІ

Валерій ТЕРЗІ

СЕРПЕНЬ У ЛІКАРНІ

Розділ перший

Сусіди по палаті

Ніколи не думалося й навіть не снилося, що доведеться лікуватися в офтальмологічному відділенні. Та ще й коли? У серпні! Можете уявити мій відчай. Але очі – це вам не зуби, які можна вирвати й нові вставити. Очей не замінити, їх берегти потрібно.

Ловлю себе на тому, що пишу зараз слова із санбюлетню. І це, мабуть, як ви розумієте, не від хорошого життя.

Як я потрапив до лікарні? Захворів на кон`юктивіт, лікувався в поліклініці. Окуліст, до якого я звернувся, виявився людиною не дуже добросовісною, і мій банальний кон`юктивіт так запустив, що він перейшов у кератит, і я почав втрачати зір. Ось так… Уже в лікарні, офтальмологи вжахнулися, до того була задавнена хвороба. Ліве око бачило тільки на дев`ять відсотків.

Пригадався анекдот, коли син прийшов до батька і сповістив йому, що хоче бути лікарем, щоб лікувати людям очі.

– Ні, синку, іди краще навчатися на стоматолога. У людей зубів аж тридцять два, а очей тільки двоє.

Саме в цей час у мене на роботі були великі неприємності, через які я нервував, через них не спав ночами, але тепер переключився на нове лихо, лихо із очими. В лікарні мені заборонили дивитися телевізор, читати і навіть писати.

Від бездіяльності можна було дійти до крайнього відчаю. Але немає лиха без добра.

Не дозволено читати і писати – почав дослухатися до розмов сусідів по палаті. Тільки ж давайте я познайомлю вас із ними. Усі вони – цікаві люди й, надіюся, заслуговують на вашу увагу. Офтольмалогічне відділення – відділення, в основному, для літніх людей, але зустрічаються тут і молоді, такі, як приміром, я.

Лежав у нашій палаті десь мого віку чоловік із району. Як я зрозумів, роботящий чесний хлопець Микола. Коли ми пізніше зійшлися з ним ближче, і я розповів йому про неприємності, які насіли на мене, про те, що свою правоту мені доведеться після виходу з лікарні доводити, він мені сказав:

– Знаєш що, Валерію! Дерево, як не зігнеш, а воно все ж виправляється і стоїть собі рівно. Отак і ти. Головне – іди прямою дорогою. Хоча й кажуть, що найкоротший шлях – то кривий шлях, Неправда! Іди прямо, не шукай манівців, і якщо почуваєш, що правда на твоєму боці, то чесно дивись людям у вічі, а хороших людей більше.

Хіба не урок!?

Навпроти Миколи лежав дід Іван Тимофійович. Цей прийшов до лікарні разом зі мною. Ледве-ледве бачив на одне око. Йому зробили операцію, і через два тижні виписався зрячим. Я став свідком дива. Так-так, саме дива! Людина була сліпою, а невдовзі пішла додому і побачила поперед себе дорогу, дерева, квіти, небо, сонце!..

Коли через кілька днів після операції лікар зняла пов`язку із голови і піднесла до його оперованого ока лінзу, усі мешканці палати із завмиранням своїх сердець чекали відповіді на питання лікаря, чи бачить він її. І почули лише одне слово:

– Красива!

Так, вона красива, наша лікарка, Людмила Василівна Голуб. Красива і молода, років із два, як закінчила інститут, а вже має славу хорошого офтальмолога. Правда, вона ще не все може, але в неї є головне, чого часто не вистачає навіть літнім лікарям, –  чуйність і велике бажання допомогти хворому.

Людмилі Василівні поталанило, бо вона працює із видатним хірургом-офтальмологом нашого Придніпровського краю Раїсою Моїсеївною Розинською, суворою, на перший погляд, людиною. Не кожному подобається її суворість. А вона від того, що Раїса Моїсеївна не любить витрачати свого часу на балачки, бо поспішає якнайбільше людей зробити видющими. Якось вона разом із Людмилою Василівною робила у нашій палаті обхід, і я спостерігав за тим, як вона розмовляла із молодою колегою – із розумною мудрістю педагога. Бачив я, як Людмила Василівна виконувала розпорядження Розинської – із готовністю слухняної десятикласниці. І я тоді подумав:

“Правильно робиш, дівчинко! Поспішай, поспішай усотувати в себе увесь багатий досвід цієї жінки. І нехай її суворість тебе не лякає!”

На жаль, через два роки Раїси Моїсеївни не стало. Син вивіз її до Канади, де вона невдовзі пішла у кращі світи, бо, говорять, засумувала за батьківщиною, нехай бідною, знедоленою, але такою рідною і такою далекою…

Оце так-так! Зібрався познайомити вас із сусідами по палаті, а не втримався і познайомив із лікарями. Але ж повернімося до персони Івана Тимофійовича. Він був знаменитим серед нас своєю скупістю. Доки лежав із пов`язкою і був безпомічним, я доглядав за ним, голив його, навіть, вибачте, судно від нього виносив. Але він нічим ніколи не пригостив ні мене, ні когось іншого.

Вечорами усі ми виставляли на стіл свій харч, що в кого було, і влаштовували товариські вечері. Іван Тимофійович охоче брав у них участь, хоча свого внеску ніколи не робив. Якби в нього нічого не було, то й Господь із ним – нам не жалко, а тільки ж його тумбочка була постійно повною. Але в палаті народ підібрався привітний – хоче людина їсти, то нехай собі їсть. Іван Тимофійович, коли виписувався додому, навіть недопитий пакет молока забрав із собою, Посміхаєтеся? Отак і ми поблажливо посміхалися.

Ще один дід Іван, Іван Макарович, каменотес, суворий чолов’яга з помереженим зморшками лицем. Він мав натруджені великі руки і великі сумні очі. Чули б ви з якою любов`ю він розповідав про граніт, із яким працював увесь свій вік! І взагалі, він був талановитим розповідачем, хоча мав два класи освіти. Розповідав запально, цікаво, як справжній артист. Куди там! Не одного артиста заткнув би за пояс! Одне слово – народний самородок! Признаюся, що саме через Івана Макаровича і затіяв я оце писання.

Планував зробити невеликий вступ і переповісти його оповідки, але коли сідаєш за чистий аркуш паперу, то не завжди знаєш, куди може завести тебе творче перо. На початку я написав, що не буває лиха без добра, не випадково, бо серед оцих простих людей я знайшов спокій і звільнився від сумних думок, щоправда, заспокоївся лише на той час, доки лежав із ними в лікарні, але й це було не так вже й мало. Тому із вдячністю зараз згадую і з теплом, ви це помітили, розповідаю про них. А розповіді діда Івана Макаровича – ще попереду.

І останній мешканець палати – Павло Йосипович, полковник у відставці, ветеран другої світової, колишній прикордонник, а сьогодні – щасливий батько і дід. Коли дізнався, що я щось там пишу, то “вирвався” додому і увечері приніс об`ємну папку із цікавими вирізками із газет і журналів, які він збирав багато років.

– На, Валерію! Користуйся, може, для чогось і згодиться…

Це Павло Йосипович після чергової розповіді Івана Макаровича назвав його самородком, поза очі, правда, назвав. І чого я ніяк від нього не чекав, висловив думку, що не даремно Лев Толстой ходив за натхненням у народ, бо саме там він знаходив типажі для своїх творів.

– Якби я умів писати, то розповіді Івана Макаровича обов’язково записав би. Вийшло б смішніше, ніж у Шолохова із його Щукарем.

Павло Йосипович, звичайно ж, перебільшував щодо Щукаря, але історії, і справді, смішні, і я таємно від Івана Макаровича, нехай він мені простить, записав їх на диктофон.

– При путящій літературній обробці може щось путяще вийти, – висловив свою думку Микола.

Літературну обробку я звів до того, що прибрав із розповіді “солоні” слівця, адже ті байки адресувалися виключно чоловічій аудиторії. А чи вийшло щось путяще, скажете ви, шановні мої читачі.

Розділ другий

Скупився на десятку

У ті часи, коли я був молодим, теж у сім`ях було мало дітей: одно-двоє і хвате, рідко де троє. Ну, а презервативів де взяти? – нема ніде.

Якось збалакались з Ніколаєм, я з ним робив:

– Де їх достать? І жінка голову морочить. Та й вона старається, може, де попадуться.

А він і каже:

– Слухай, Ваню. А моя жена робить в аптеці. Я тобі можу привезти. Скільки тобі?

А я ж не знав почому вони. Була у мене умісті десятка.

– На, – кажу, – десятку. А він очі витріщив:

– Що? На десятку?

– Так, бери на десятку. 

Я ж не знав, що вони по 2 копійки…

Він не дуже був на вид такий, щоб розсміятися, або що. Усміхнувся тільки.

– Ну, добре-добре. Я в понеділок привезу.

– Пожалуста-пожалуста.

Ну, думаю, це вже жінці таке принесу! Рада буде! Водку я тоді і в рот не брав. Приїздить у понеділок. Привозе мені отако: отак уширшки – десь сантиметрів із тридцять, отак удліньшки, ну і втовшки десь отакоо. Нова жовта бумага, ув’язана разів зо три, як ото посилка.

– Ваня, привьоз тєбє, вот!

А в мене тоді на душі, як медом намазали. Думаю:

“Добре, вже є!”

А Кольці говорю:

– Ти ж дивись, щоб нікому не казав, а то буде сміху, і так далі…

– Нє-нє-нє! Ну шо ти?!

Він був дуже хороший мужчина. Даже це не перехвалюю, а так, як він заслуговує.

Приходжу додому. Назустріч – жінка. Я їй показав пакунок і говорю:

– Всьо!

Я її називав роднулькою, як я з нею встрічався, так воно й пішло.

– Усьо, роднулька!

– А шо це?

– Щас я, підожди от!

Діти були в школі на дополнітєльних. Кажу:

– Біжи защіпай на кручок двері.

Защіпнулася.

– Щас буду тобі показувать, тільки давай одіяло здорове.

Вона розгорнула серед хати одіяло. Я ножиком порозрізав вірьовочки. А вони там вроді під пресом складені. Узяв я їх і висипав. Отака куча! Як спринт! А жінка сидить і дивиться.

– Оце, – кажу, –  на всю старість хватить, ще й останеться.

Почав у ту бумагу складать.

– І ти, – кажу, – по-бистрому складай, щоб діти не побачили.

Та куди там! У ту бумагу не влазе, я ж їх розтрібушив. Кажу:

– Підожди, отам здорове відро є, цинкове.

Вони ж є здорові і маленькі. Якраз здорове і попалося. Вносю, складаю в те відро. Ногою не додумався. Топтав-топтав – отако з горою, а там ще куча – отакого! Куда їх тепер? І в бумагу не влазе, і в відро не влазе. А жінка й каже:

– Та це ж нам багато буде.

– Як багато? Скільки заказав, стільки й привіз.

А потім я сиджу та й думаю:

“А почом вони стóять, інтересно. Це треба було мені наполовину менше заказувать, та й то з головою хватило б.”

Я ж не знав. А шо тії десятки? У мене ж гроші були.

– Знаєш шо, – кажу, – ковбáси будеш начинять. Навариш пшона, як обично, зав`яжеш – і готово.

Да, туди у відро не влазять. У ту бумагу не влазе, ми складали – так не складеш.

– Давай, – кажу, – бери одіяло за той кінець, а я – за цей.

Звели, зав’язали.

– Оце в гардіроб ложи покамість і замикай, щоб хлопці не открили, а то будуть гратися. Як їх не буде вдома, ти найди торбинку, чи шо.

Тільки, яку там торбинку! Там треба маленький мішок сахарний, бо в торбинку вони не влізуть!

Ждемо ночі. І вона жде, і я жду. А шо це ви вуха порозвішували. Ні! Далі не розкажу!..

Прийшла ніч. Кажу:

– Слухай, як же ж, щоб діти не той. Ці двері маленькі – там замочок був, а ті ж, – кажу, – не замикаються, підожди, – кажу, – підожди.

Я взяв лампочки повикручував.

– Случай, тот – будем чуть, а як скаже, чого свєту немає, то він сам нас розбуде, а ми й той.

Полягали, все. Я взяв, розправив його. Я ж не знав, як він надівається. Та натягав-натягав-натягав. Вже він гнеться, болить. Не лізе ні чорта, понімаєш. Вона лежить, а я ото сів, не натягну. Кажу:

– Помогай мені.

Вона мацала-мацала. А я кажу:

– Отутого держи і отутого держи, а я відціля буду отакого.

Удвох тягнули, болить. А потом – в чому ж дєло? Як вони його надівають? Кажу:  

– Накривайся.  

Накрилася. Труси я приподняв. Лампочку вкрутив. Взяв його, змотав. Одвернувсь, щоб вона не бачила, як не свій,  а вроді невдобно все-таки. Торкнувсь, начав од дна, а тоді: о-о-о-о, пішло-пішло-пішло, розкачується на йому – і всьо.

– О, кажу, –  всьо, вже тут. Раз, до неї, та якби я знав таке діло – він то сухий.

Вона:

– Ой-ой!

– Вроді і не товстий, і не здоровий… Чого ти стогнеш?

Дійшло вже до того, що і він вже заморився. Я давай його – плюнув. А воно через його не так создає. Вона каже:

– Знаєш шо! Скидай його!

Кажу:

– Терпи, ми ж тільки один, а там скільки ж ще єсть. Слухай, роднулько, ну потерпи вже.

З горем пополам… Ну, а тепер шо?

На ранок вона мені й говорить:

– Оце, як хоч, а більше їх не буде.

– Будеш торгувать, значить, ними.

Проходе врем`я. Вона, видно, сказала одній та другій. І оце ідуть, як на екскурсію: одна-дві, одна-дві. Приходять, а вона виносить їм. Питаю:

– А то шо?

– Та!

А вони схватили! Е! чуть не танцюють, і пішли. І ото вона їх всі і пороздавала. А то оце якось недавно кажу:

– У мене єсть там два штуки у холодильнику, в гаражі.

– Е, ні!

Розділ третій

“Больнічний” лист

Працював, як я уже казав, каменотесом і часто доводилося простоювати – не підвозили з кар’єру болванки. А хлопці частенько бігали до лікаря, був у нас такий Ніколай Іванович, патлатий такий, тоді ще патли носили. Стрункий, високий! Голосно розмовляв. Було, схоче хто відпочить за бутилку – і до нього! Больничний виписує, і всьо.

Я робив крєпко. А тут немає болванки, ну що його робить? Хлопці й кажуть:

– Іди в больницю.

– Я ж не больний. Шо казать?

– Та шось придумаєш. Ну, чого сидіть? Послухай нас. Ти ж як попробуєш, будеш усе врем`я ходить.

Я рушив іти, а вони вдогонку:

– Бери й сумку заразом.

Сумка польова була, я її через плече – і до нього. Там було десь з півкілометра. Іду і думаю:

“Що ж тобі збрехати?”

Думаю – шо він в животі бачить, скажу – живіт болить. Заходжу, він сам.

– Здрастє!

– Здрастє! Садітєсь. На что жалуєтєсь?

Я кажу:

– Оце два рази оддихав дорогою. До того в животі болить, ну рве всередині. У мене ще такого не було.

Він зразу ж градусник мені під руку. Писав-писав щось, потім витяг градусник, подивився, устромив у слянку. Я метрів з півтора од нього сиджу, а він – отак збоку, бачу, підтягує отой лист, больнічний.

– Як фамілія?

Кажу, а сам думаю:  “Больнічний буде.”

Точно, записав. А тут – двері з запонкою. Пішов. Нема й нема, нема й нема, коли йде відтіля і несе таку, як банки ото ставлять, фігурну, а тільки більшу набагато:

–  Оце тобі пить.

Думаю: ”Буду пить – бачу больнічний уже єсть.”

Почав пить, а воно на вид, як мед, і тягнеться, як мед. А тільки таке – і не вонюче, і не пахуче. Випив.

– Нате больнічний, а через три дні прийдете.

Ну, добре, я виходжу, понімаєш. Тоді од кар’єра пішки ходили і взимку, і влітку.

– Ой-ой-ой!

– Нічого-нічого! Помаленьку, помаленьку.

Сумку кинув через плече. А ми бігали через річку. Раніше там пароплави ходили, а зараз ручай тільки і залишився.  Перескочиш – і навпростець! Там дорога була степом. Понад дорогою скирта довга стояла. Тільки увійшов у це поле, дорога там хороша. Чую, щось у животі: гур-гур-гур! Ой! Той пояс на штанях не міг зразу розстібнуть. Думаю, вискочить зараз, у штани надєлаю. Ой-ой-йой! Сумку з плеча на солому збросив, штани скинув і, як гусак, метра на три як стрельнув – вода! Думаю: ”Це він, мать, дав щось випить.”

Сидів-сидів. Отут уже болить, сустави болять. Устав. Вроді – нічого, застібнувся, тільки кроків три-чотири шагнув: ой-ой-йой! Знов ту сумку бросив.

Так я од скирди з півкілометра йшов. Уже не застібав, а ото склав штани, сумку уже не одівав. Ой! – Бух! Бігом! Уже не міг іти, вже п’яний, ноги підламуються. Ну, готовий зовсім.

Коли увійшов у двір, то ремінь ззаду теліпався, штани і сумка – у руках. Дивлюся: і моя дома, і теща.

– Що таке, Іване? Що з тобою?

– А що?

– Та ти, – каже, – не схожий на Івана. У тебе ж очі аж позападали. Сам, як віск. Що таке?

– Опосля розкажу.

А сам – у хату, та на ліжко. Забігає моя.

– Що ж таке, рідненький?

 – Осьо, – кажу, – що, роднулька, –  больнічний приніс.

– О, відпочинеш, – каже.

– А щоб ти, ідрітвою мать, – так і не дуже матюкався, бо тільки ж побралися, – Я готовий – відпочив!

А через три дні пішов до лікаря, ледве ногами перебирав, неначе два місяці в больниці пролежав до койки припнутий. Заходжу до нього.

– Здрастє, Ніколаю Григоровичу!

– Здрастє.

Говорю:

–  То болів живіт, а це, як напав понос!

– Еге! А може, ще тобі дать випить?

– Не хочу! – кажу.

Він засміявся:

– Ну, а як воно? Краще вже?

– Де воно краще? Сустави й досі болять.

І він мене десь около місяця держав на больнічному, понімаєш. Іще на три дні дав. Думаю:  “Піду хлопців провідаю.”

Пішов до них, почав розказувать, а вони сміються:

– То він тебе касторкою напоїв.

Я за неї не чув, а бачити, тим боліє – не бачив – шо таке касторка. А потім кажуть:

– Нічого, а все-таки гроші одержиш.

Думаю: “Пропади вони пропадом ті гроші!”

Отаке було – вибрав собі живіт. Я ж думав, він там не бачить, так він мене нагодував. Хлопці, правда, реготалися:

– Аби, – казали, – ти пішов до нього з півлітрою, то він тобі больнічного й без касторки дав.

А я був такий, якщо щось купити – я можу купить, а продавати щось своє – нікада в жизні. Торгувать я не вмію. Розумно дати десять рублів – добре, без ума дать сто десять – буде таке, як після касторки.