пʼятниця, 8 квітня 2016 р.

Валерій ТЕРЗІ Новела "КОЛИ ЩЕ НЕ БУЛО МОБІЛЬНИХ"…



Валерій ТЕРЗІ

КОЛИ ЩЕ НЕ БУЛО МОБІЛЬНИХ…

Новела








Тетяна Михайлівна, коли добиралася з роботи додому, вирішила зайти до господарчого магазину, щоб придбати прального порошку, бо на неї у ванній чекала замочена білизна. Був останній день місяця, й до крамниці набилося балато людей, які чатували на дефіцит. Може, щось та й викинуть.
Жінка з трудом протиснулася до вітрини, на якій рівненькими купками було викладено яскраві коробки із написом Новость. Узяла одну із них і підійшла до каси заплатити гроші. Саме тут вона стала випадковим свідком між молодою, з гарно підведеними очима, касиркою і середніх літ купувальницею.
– Чому ви даєте мені здачу з карбованця, адже ж я вам давала троячку? – обурювалася жінка.
– От люди! – теж на високих тонах відповідала їй дівчина, – Дають один рубчик, а вимагають із трьох. Подивіться, подивіться, у мене тільки карбованці й ні одної троячки. Я вже гроші інкасаторові здала.
Тетяна Михайлівна уважно глянула на касирку, на купувальницю, але інтуїція підказала їй, що правда таки на боці другої. Біля каси зібралося чимало цікавих, але вони не втручалися до сварки. Нехай лаються. Інтересно ж, чим це все закінчиться? – було написано на обличчях багатьох із них.
Дивні почуття наплинули в цю хвилину на Тетяну Михайлівну. Їй пригадалося давно минуле. Мабуть, у житті кожної людини траплялося щось подібне, коли якийсь випадок пробуджував спогади із такою чіткістю, неначе те відбувалося не багато років тому, а лише вчора.

Тетяна – студентка першого курсу інституту. Ще не зовсім навчилася розподіляти свої гроші так, щоб їх вистачало від стипендії до стипендії. У її гаманцеві залишалася остання п’ятірка. Дівчина вирішила зателефонувати додому матері. Й ось після третьої пари відправилася на міжміську телефонну станцію. Зайняла чергу і з нетерпінням, але  поволі посувалася до віконечка замовлень. На вулиці буяв осінній теплий день. Крізь відчинені двері до просторої зали долинало цвірінькання горобців, шум проїжджих автомобілів, голоси перехожих.
Тетяна вийняла із папки книгу, бо вирішила почитати, може, швидше час пройде. Але далі третьої сторінки так і дійшла, бо дядечко в старомодному капелюсі, за яким вона зайняла чергу, почав смачно чихати.
– Раз, два, три… – спочатку пошепки, а потім вже і вголос рахувала дівчина, а за нею – й уся черга. – …сім, вісім,… дванадцять, тринадцять!
Усе! Більше концерту не буде.
– Хай йому грець! – махнув рукою дядечко, розрахувався з касиркою і вийшов на вулицю.
– Мені Нікополь, п`ять хвилин, – попросила Тетяна.
Телефоністка виписала талончик і подала його дівчині, але коли взяла з її руки оту останню п’ятірку, сказала:
– О! У вас не знайдеться двадцяти п’яти копійок?
Таких не було.
– Ну, тоді залиште талончик і підіть розміняйте гроші. Хто наступний? – невблаганним суворим голосом наказала хазяйка положенія.
Що їй до того, що Тетяна скучила за мамою, що вона так довго стовбичила в черзі?
Дівчина нервово здмухнула з лоба волосся, ображено закусила нижню губу і вибігла на вулицю. Нічого, нічого, ось зараз вона розміняє, тільки ж де? А. он на тому боці – кіоск… Перебігла вулицю і встромила голову в темне вікно, за яким клопоталася жінка чимось схожа на Тетянину маму. Вона викладала із ящика на вітрину півлітрові банки зі штучним медом.
– Розміняйте, будь ласка, п’ять карбованців, – попросила дівчина.
– Немає в мене, – сухо відповіла жінка і навіть не подивилася на Тетяну.
Отакої! Що ж робити? Кіоскерка виклала на полицю останню банку й примостила до неї папірець із написом ціна 75 копійок. Таня зреагувала на цінник, як на порятунок. Якщо вона купить банку меду, то їй залишиться ще чотири карбованці й двадцять п’ять копійок, з яких вона віднесе за телефонну розмову карбованець двадцять п’ять. Ура! Це ж як буде добре!
– Тоді дайте мені банку меду.
Кіоскерка мовчки поставила на підвіконня замовлене й відрахувала здачу. Тетяна ухопила покупку і пострибала через вулицю назад, вона забула про здачу, і гроші за хвилинку зникли у касі кіоску.
Дівчина підбігла до вікна замовлень і тільки тоді згадала, що не взяла здачі, й знову метнулася на вулицю, знову вкотре перебігла її, але грошей, звичайно ж, не знайшла. Вона не запідозрила нічого погано і знову звернулася до жінки, що ховалася за склом кіоску:
– Тітонько, я ось тут забула чотири карбованці…
 – Які карбованці? Ти їх забрала! – обурилися продавщиця.
Тетяна аж розгубилася. Вона за своє коротке життя нікого ще не обманювала і наївно вірила, що й усі інші люди мають чинити чесно. Її губенята затремтіли, з її очей ось-ось мали бризнути сльози.
–  Не брала я, вони ось тут залишилися.
– Ач, яка молода, а вже…
Останніх слів дівчина вже не чула, бо не втрималася і таки заплакала.  Їй не так жаль було тих грошей, як боляче, що ця жінка в чомусь звинувачує Тетяну, і що вона не зможе поговорити з мамою. Круг неї зібралося чимало цікавих перехожих, які ще й почали допитуватися, хто це міг образити дівчину. Декілька людей підступило до кіоску, але кіоскерка вела своєї:
– Узяла вона гроші, взяла. Троячку і залізного карбованця, ще й двадцять п’ять копійок.
Тетяна безпомічно розтирала кулачками сльози, аж захлиналася ними. Та ось її смикнула за руку солідна дама і вклала до руки згорточок. Тетяна глянула – а то гроші. Розгорнула їх – ті ж купюри, про які тільки-но говорила кіоскерка.
– Віддала? Так? – зраділа.
– Ні, – дама косо глянула у бік кіоску, – це він, –  і показала на військового, що саме стрибнув  у автобус, який щойно відійшов від зупинки.
Тетяна побігла за автобусом. Та хіба його наздоженеш? Нарешті вона витерла лице хусточкою і мовчки пішла до телефонної станції, але говорити сьогодні з мамою їй перехотілося.

Отак несподівано пригадався прикрий випадок із далекої юності. Чимало років спливло відтоді, але щоки Тетяни Михайлівни у ці хвилини залило рум`янцем. Зараз їй стало соромно перед оцією купувальницею, що вимагала здачу. І за оту кіоскерку з її студентської пори, і за дівчину, що сиділа сьогодні за касовим апаратом. Вона підійшла поближче до володарки, гарно підведених, очей, які безсоромно кліпали, й тихо сказала:
– Негайно віддайте гроші.
І касирка підкорилася…

Немає коментарів:

Дописати коментар