середа, 27 квітня 2016 р.

Валерій ТЕРЗІ оповідання ЧЕРВОНИЙ ДИПЛОМ


Валерій ТЕРЗІ

ЧЕРВОНИЙ ДИПЛОМ

оповідання

1

Артур вирішив це несподівано сам для себе: він уб’є його, свого кривдника і мучителя. Він не думав зараз ні про дружину, ні про дітей, ні, навіть, про те, що буде з ними, коли його, Артура, заарештують і посадять. Кров пульсувала у скронях так голосно, неначе внутрішні молоточки вибивали по стінках черепу із середини чіткий ритм. Йому здавалося, що цей стукіт чутно зараз не тільки йому, але й іншим. Тільки це його не зупиняло, й він швидко йшов коридором училища і не помічав здивованих поглядів тих, хто траплявся йому на шляху. Мабуть, у ці страшні хвилини очі Артура були схожі на очі божевільної людини, бо його колеги, які зустрічалися йому, відходили убік і оберталися йому услід.
Чоловік рішуче зайшов у відчинені двері приймальної директора училища і зупинився перед його дерматиновими дверима, він збирався їх відчинити. За столом сиділа секретарка, яка рвучко підвелася і голосно сказала:
– Заждіть, Артуре Івановичу! Михайло Якович зайнятий! У нього секретар приймальної комісії. Директор просив, щоб ніхто не заходив.
Від несподіваного попередження секретарки, від її голосних слів Артур Іванович прийшов до тями і якось раптово зів`яв. Де й подівся його зáпал. Він відразу відчув, як ноги наливаються гарячим свинцем, їх важко було відірвати від підлоги, та все ж він віднайшов у собі сили, щоб відійти від дверей, і присів на запропонований йому стілець.
– Що з вами? Вам погано? – заметушилася секретарка, налила склянку води і піднесла її Артурові.
Він із вдячністю подивився на дівчину і взяв із її рук склянку, зробив кілька ковтків. Стало легше дихати, в голові посвітлішало, і чоловік розсердився:
Та що це таке! Хіба ж так можна? Візьми, Артуре, себе в руки! – наказав сам собі, підвівся і повільно вийшов у коридор, – Що зародив, те й одержав, – думав він, – Так-так! Що заробив, те й маєш!
Повернувся до свого кабінету, причинив щільно двері і прихилився спиною до холодної стіни і тільки тепер відчув, як тремтять його руки.
Заспокойся, друже! Заспокойся… – умовляв себе, неначе когось іншого.
Гірко всміхнувся, бо згадав, як декілька хвилин тому збирався оцими руками, що зараз дрібно тремтіли, придушити директора. Він пильно обдивився свої руки і з жахом заховав їх за спину.
Цього тільки і не вистачало! – подумав із злістю на себе і сів до столу. – Потрібно усе описати і самому відвезти до міністерства. Там зрозуміють, там розберуться…
Але зосередитися так і не зміг. Написав декілька рядочків, розірвав аркуш на дрібненькі шматочки і викинув усе до урни. Затиснув голову руками, довго просидів отак, але так і не наважився на рішучий крок, потім підвівся і пішов додому. По дорозі роздумував, чому він такий невезучий, і чим завинив перед Богом, у якого не вірив, і перед людьми, яким уже не вірив.
На вулиці було сонячно і спекотно: середина літа. Перехожі поспішали до води, на пляж, щоб урятуватися від жарі, але йому було байдуже, Артур нікуди не поспішав. Повільно брів містом і до болю в голові намагався пригадати, з чого все це починалося…

2

Чудовий липневий день, друге липня, п’ятниця. Тільки що відбуяли урочисті збори, на яких вручали дипломи випускникам – майбутнім медичним сестрам. Артур у якості голови студентського профкому вітав іменинників зі святкової сцени, бажав щасливої дороги в їхньому житті, і задоволений своїм виступом із величезним букетом у руках ішов із будинку культури через скверик до училища.
Він добре пам’ятав, як його зупинила юрба дівчат і попросила сфотографуватися із ними на згадку. А на порозі знову позував серед юних афродит у білих халатах. Поруч із ним стояла завуч, яка тихо сказала:
– Артуре Івановичу, зайди до мене – є розмова.
Зайшов і по її очах зрозумів, що трапилося щось не дуже приємне. Ірина Володимирівна вже сиділа за столом і перекладала з місця на місце папери, його сісти не запросила.
– Ти завтра вихідний? – запитала і не подивилася в Артурові очі.
– Вихідний, а з понеділка – у відпустці. А що?
– А те, що я прошу тебе вийти на роботу.
Артур захвилювався:
– Що трапилося, Ірино Володимирівно? Ти можеш сказати?
– Трапилося, трапилося… – аж тепер вона подивилася на Артура, – хтось анонімку написав у Міносвіти. Про червоний диплом Олександра Москаленка. Тоді, після педради, ти його оцінки перевіряв?
– Так, я. За дорученням Михайла Яковича. Перевіряв разом із Заячук Валентиною Петрівною.
– І скільки в нього було перездач?
– Десять. По дві на семестр. Усе за законом.
– Ну, якщо за законом – це добре.
– А чому ти хвилюєшся так? Ти ж прийняла справи від колишнього завуча, коли вже диплом Москаленку було вручено. Чого тобі боятися? – він наголосив на слові тобі.
Ірина Володимирівна пом’якшала й уже зовсім іншим тоном сказала:
– Приходь узавтра, ще раз перевіримо усі журнали, щоб комісію із Облздоров`я зустріти із спокійною душею.
– Добре, прийду, – відповів Артур і подався з кабінету завуча, але тривога в душі почала наростати.
Він ішов додому і заспокоював себе, що все буде добре, адже його особистої вини у цій справі немає, а в пам`яті оживала та лютнева педагогічна рада. Усе тоді йшло, як і повинно було йти. Звітував голова державної комісії, проголосували за червоні, потім – за звичайні дипломи, і коли вже рада наближалася до кінця, піднялася викладач фізкультури Савчук і зі сльозами в голосі сказала:
– Діти заробили червоні дипломи, своєю працею заробили – я рада за них. Ось тільки обрáза бере, що ми один диплом даватимемо не заслужено.
Викладачі загомоніли:
– Кому це?
– Поясніть!
Директор підвівся з-за свого столу стривожений:
– Так, Еммо Іванівно! Поясніть!
Фізкультурниця дрібно закліпала, повернулася до викладачів і витерла чергову сльозу, що нібито набігла на її очі, і плаксивим голосом продовжувала:
– Ні, мені обідно! Хтось своїм горбом диплома заробляв, а хтось випросив п’ятірки…
–  Скажете ви, нарешті, у чому справа? – розсердився Михайло Якович.
– Москалюк! Олександр! Та й Артур Іванович добре знає про все це. Він за нього просив. І я за його проханням п’ятірку поставила.
Артур від самого початку виступу фізкультурниці сидів неспокійно і здогадувався, куди вона гне, підвівся й голосно випалив:
– Хіба я вас просив поставити йому п’ятірку за красиві очі? Я просив прийняти від нього перездачу. Чи не так, Еммо Іванівно?
– Так, саме так.
– Тоді чому ви не прийняли перездачі, а просто так подарували йому п’ятірку? Із щедрості?
Емма Іванівна не знайшла слів на своє виправдання, і коли вже сідала, то сказала:
– Москалюкові однокурсники писатимуть у газету, якщо він одержить червоного диплома.
Це була її козирна карта. Коли вона її викинула, то з виглядом переможниці подивилася у бік директора, що ж той на це скаже. А він, директор, який усе своє життя страшенно боявся усіляких суперечних питань і страшився комісій, сказав:
– Спасибі вам, Еммо Іванівно, за сигнал. Ми його перевіримо. Завтра вручення дипломів – Москалюкові видавати не будемо. Перевіримо його оцінки.
Артур сидів злий, і злість вирвалася із нього назовні. Він підвівся і сердито заперечив:
– Як голова студентського профкому, я не раджу вам цього робити. Людина отримує диплом один раз у своєму житті. Ви зіпсуєте хлопцеві свято. Хочете перевіряти – перевіряйте сьогодні.
Із Артуром погодилися, створили комісію на чолі із завучем Зінаїдою Михайлівною, яка за три дні мала здавати свої справи і йти собі на заслужену пенсію. Коли Артур ішов із педради, то помітив, що до кабінету завуча разом із членами комісії заходила й фізкультурниця, яку до складу комісії не обирали. Він не втримався і теж зайшов. Емма Іванівна обернулася до нього й вигукнула:
– А ви чого прийшли? Ви – зацікавлена особа.
– Чого це він – зацікавлена особа? Артур Іванович, як голова студентського профкому, повинен відстоювати інтереси студентів! – заступився за Артура котрийсь із викладачів.
Заохочений підтримкою, Артур почав вимагати, щоб Емма Іванівна покинула приміщення, фізручка, в свою чергу, почала випроваджувати Артура. Зчинився гармидер, який припинила добродушна Зінаїда Михайлівна:
– Припиніть сварку! І не соромно вам? Давайте ближче до діла. Москалюк перездав? Перездав! І немає чого зараз піднімати галасу. Навіщо псувати дитині свято? Артур Іванович говорить правду. Якщо ви не проти, – вона звернулася до членів комісії, – я доповім директорові, що все вірно.
Заперечувати ніхто не став, бо за двадцять років роботи в училищі на посаді завуча Зінаїда Михайлівна здобула собі незаперечний авторитет. Нехай буде по її. А потім – усі поспішали додому. Лише Емма Іванівна ображено стулила губи і раніше від усіх вийшла з кабінету.
Уранці наступного дня Михайло Якович вúкликав Артура до себе:
– Разом із Заячук перевірте усі оцінки Москалюка, особливу увагу зверніть на перездачі.
Артур був здивований вкрай, чому для цієї роботи Михайло Якович обрав саме його, але з іншого боку – це й на краще, бо хто зна, яким чином здійснив би перевірку хтось інший. Артур знайшов Валентину Петрівну, завідуючу відділенням, і повідомив їй рішення директора, чим викликав з її боку цілу бурю:
– Навіщо воно мені? Не буду я цим займатися!
– Заспокойся, Валю! Ось і групові журнали. Підемо до тебе в кабінет, сядемо і перевіримо.
 Спокійний, лагідний голос Артура обеззброїв Валентину Петрівну, і їй нічого не залишалося, як тільки погодитися. Журнали перевіряли дуже ретельно. Валентина придивлялася до кожної оцінки, бо не бажала ударити мордякою у грязь. Знайшли десять перездач, якраз, як це було заведено в училищі – по дві на семестр. Усе законно, все в порядку.
Доповідати директорові пішли удвох і в приймальні розминулися із Москалюком і його батьком, який із німим запитанням звернувся до Артура, але той нічого не сказав і зайшов до директорського кабінету.
Михайло Якович сидів за своїм столом розгублений і червоний. Його очі за скельцями окулярів часто кліпали і створювали обличчю кумедний вигляд. Маленький і вкрай стурбований, Михайло Якович деякий час сидів мовчки, а ті, що прийшли доповідати про результати своєї перевірки, перезиралися між собою і теж мовчали. Та ось директор, нарешті, обізвався:
– Що там у вас? Усе в порядку. Я так і знав.
Він опанував свою розгубленість і чекав на співчуття, тому й пожалівся:
– Приходили Москалюк із батьком – погрожували до міністерства написати скаргу. Ви уявляєте? А що? Правда ж на їхньому боці. Що будемо робити?
– Як що? Диплом потрібно видавати. Хіба Москалюк винен, що викладачі приймали в нього перездачі? Він хотів покращити свою успішність – він її покращив. Хіба це погано? – сказав Артур, упевнений у своїй правоті.
– Так, так. Я подумаю. А втім, чим ми ризикуємо?
Але диплом того дня так і не було видано. І знову до директора ходили батьки Москалюка, ходив Артур, і директор здався. Олександр таки одержав червоний диплом. Артур увечері хвалився дружині, що витримав справжній бій і виграв його.
Виграв – гірко всміхнувся чоловік, – виграв на свою голову…

3

У суботу в училищі було незвично пóрожньо. Студенти – на канікулах, викладачі – у відпустках. Артур Іванович перейшов напівтемний коридор і потрапив до просторого світлого кабінету Ірини Володимирівни, яка вже перебувала там і чекала на нього.
– Як спалося? – спробував пожартувати Артур, але його жарт хазяйка кабінету не сприйняла.
Вона сиділа за столом, на якому лежало три класних журнали за кожен курс і особова справа Москалюка.
– Так ти говориш, що Олександр перездав десять дисциплін?
– Так, саме десять. Я ж рахував, – відповів, але якийсь хробачок сумніву заворушився в його грудях.
– А я нарахувала дванадцять.
– Як? – розгубився Артур, –  Цього не може бути!
– Не може, говориш? Ось подивись, –  і вона розгорнула журнал на сторінці, де було записано облік успішності з патологічної анатомії.
За перший семестр поруч із трійкою через дріб стояла четвірка, на іншій сторінці, вже за другий семестр, поруч із четвіркою через дріб стояла п’ятірка.
– Ну що тепер скажеш? – Ірина Володимирівна безжально добивала Артура.
Тоді, в лютому, він разом із Валентиною не звернули на це уваги, бо скрізь в інших місцях було написано одне і те ж слово перездача і стояли підписи викладачів, а на сторінці з патанатомії не було цього слова, і вони не помітили цих перездач. Що ж тепер робити? Це ж директор вирішить, що він, Артур, навмисне не побачив цих перездач, бо врешті-решт за видачу диплому відповідає не Артур, а керівник училища. Ось так-так… Це крах…
Артур сидів за журналом мовчки і дивився на розкриту сторінку й уже не бачив перед собою нічого. До тями його повернули слова Ірини Володимирівни, яка взяла до своїх рук журнал і почала його гортати:
– Потрібно переписати сторінку. Патанатомію викладає у нас сумісник, а що там на іншій сторінці, яка з’єднується з патанатомією? Добре, дуже добре. Тут практика з фізіології. З Володькою, на скільки ж мені здається, ти в хороших стосунках. З`їздиш до нього і попросиш його переписати. А цю сам перепишеш.
Артур розумів, що його штовхають на підробку, але що залишалося робити? Він нічого не сказав Ірині Володимирівні і вже готовий був їхати до Володьки, але вона його зупинила. Знайшла іншу сторінку журналу і тицьнула пальцем у потрібну їй клітинку.
– А це що?
Артур подивився, і йому потемніло в очах, бо побачив він підтерту оцінку, на місці якої красувалася кривобока п’ятірка. Якби серед зими загримів грім, і на небі з`явилася б шарова блискавка, чоловік не здивувався б так, але він був ошелешений від споглядання цієї злощасної п’ятірки. Це було вже занадто. Як же ж вони не додивилися тоді з Валентиною? Це була якась зла закономірність. Мабуть, усе до того йшлося.
У двері постукали і на порозі з`явилася дівчина.
– Чого вам? – запитала Ірина Володимирівна.
– Я хочу перездати українську літературу, – обізвалася студентка.
Коли Артур почув, що йдеться про його дисципліну, подивився на дівчину, він її не знав. Це була першокурсниця, а він читав на другому.
– Артур Іванович прийме у вас перездачу, але зараз підождіть його у приймальні. – Ти приймеш у неї, приймеш, але спочатку напишеш записку і пошлеш із цією студенткою до Москалюка, нехай негайно сідає за кермо і їде до училища.
– Навіщо він тут? – не зрозумів Артур.
– Як, навіщо? Поїдеш із ним до Надії Євгеніївни, попросиш, щоб теж переписала сторінку і поставила ту оцінку, яка, насправді, там стояла. П`ятірка – п’ятірку, четвірка – четвірку. Треба ж спасати училище.
До кабінету увійшов завідуючий фельдшерським відділенням Віктор Юрійович, молодий, але дещо товстуватий, як для свого віку, чоловік, задоволений своєю персоною. Сашко навчався на його відділенні, але він не дуже переймався його долею і долею диплому, бо, як завжди, стояв осторонь від усіх неприємних справ, що могли б йому зашкодити. Посада завідуючого дісталася Вікторові за спадщиною від матері.
– Ну що тут у вас? Усе в порядку? – запитав він.
– Усе та не все, – відповіла Ірина Володимирівна і показала фальшиву п’ятірку.
– І що ж ви збираєтеся робити?
– Ірина Володимирівна пропонує поїхати до Надії Євгеніївни…
– Правильно пропонує! – впевнено підтримав завуча Віктор Юрійович.
– Та не піде вона на це – я її знаю! – запально вигукнув Артур і скочив на ноги.
– Я її теж знаю, – спокійно заперечив Віктор, – якщо на неї натиснути, куди вона подінеться. Знає, що патанатомію читає не за своїм фахом. Не атестували ж її в області. Перепише.
Доки першокурсниця їздила до Москалюка, Артур стояв у дворі училища і курив цигарку за цигаркою. Та ось, нарешті, на подвір`я в`їхала блакитна машина, за кермом якої сидів Сашко. Москалюк вибрався з авто, підійшов до Артура Івановича і привітався:
– Доброго дня! Що трапилося? – запитав юнак, було помітно, що він хвилюється.
Артур мовчки пішов до училища, Сашко поспішив за ним. Уже в кабінеті завуча, викладач суворо запитав, і показав на кривобоку п’ятірку:
–  Ти не знаєш, що це?
Москалюк закліпав очима і знизав плечима. Мовляв, уперше бачу.
– Не знаєш? Твоя робота!
Олександр мовчав. Видать, він не сподівався, що підробку буде розкрито.
– Ірино Володимирівно! Нічого я переписувати не буду, і нікуди не поїду!
– Ти при здоровому глузді? Та директор боїться усіляких перевірок, як чорт ладану! Він же тебе у всьому винним зробить! І не радий будеш!


Немає коментарів:

Дописати коментар