Дві новели: "Цвіт верби" і "Василька скривдили"

Валерій ТЕРЗІ

ЦВІТ ВЕРБИ

новела

  За календарем весна вже прийшла, але цього ще по-справжньому не відчувалося в природі. Дні стояли похмурі, холодні. Часто сіявся нудний дощ. Та ось, нарешті, потеплішало. Зненацька виглянуло сонце і неначе питало в людей, чи готові вони до весняного оновлення не тільки в природі, але й у їхніх душах. За декілька днів дерева пишалися вже зеленню, проклюнулася молода травичка. Все живе поспішало наздогнати своєї пори.

Старі люди грілися на сонці і гомоніли:

– Хто в таку погоду помре – жалкуватиме.

Вони говорили чисту правду, бо, й справді, залишати сьогодні цей світ ясний було зовсім не розумно. Але, як говорить Йосипівна, смерть не вибирає.

ВІН: Так то воно так!.. Тільки ж чому тоді перестало битися серце Валодьки   Гнатюка? Адже ж йому тільки сорок два!.. Славний чоловік був. За життя мухи не зобидив. А трудяга ж!..

ВОНА: Галина аж почорніла, бідна. Таке горе. І не дивно – у сорок удовою залишитися. Добре хоч дітей у них не було.

ВІН: Що ж доброго? Якби діти, Галині все-таки легше було б. А так і заговорити ні з ким.

Весна затопила містечко цвітом. Абрикос стояв, загорнутий білими заметами. Легкий вітерець пустував серед весняного снігу, зривав його і жменями кидав у перехожих. А в царстві вічного спокою панувала цілковита тиша. Ніщо її не тривожило. Хіба що якась пташина спурхне, або автомобіль за посадкою прошумить. Сьогодні ж тут багато людей. Зранку могилу копали, а зараз ось під`їхало два автобуси, Із меншого чоловіки винесли червону труну, понесли її туди, до тісної ями, поставили на краю.

Володчині товариші говорили слова, які годяться саме тут, і вони падали на труну грудками, щоб земля йому була пухом. Галина не чула тих слів, вона стояла над Володимиром й (ні, не плакала) – переживала своє життя з ним, своїм колишнім чоловіком. Колишнім? Як же спокійно вона про це подумала…

Налетів вітрюган, зірвав із свіжого горбка жовтий гребінець і сипонув ним в обличчя. Галина заплющила очі й, наче живого, побачила перед собою Володьку. Молодого, гарного, в чорному костюмі. Свататися до гуртожитку прийшов. Дівчата аж пищали від радості, але Галина зовсім не раділа. Не на нього вона чекала. А потім подумала-подумала і вийшла за Володьку. Роки плинули, а принц все не приїздив. Любов? Живуть же люди й без неї.

Хтось боляче штовхнув Галину в бік. Схаменулася від цього жінка. Володчиній матері зробилося млосно. Вона падала, тому й штовхнула Галину. Родичі відвели стару осторонь, посадили на лавці під вербою, яка вбралася в світло-зелені сережки. Галина, ще коли під`їздили до кладовища, помітила, що воно потопало в зеленкуватому димку. А воно ось від чого! Майже на кожній могилі було посаджено по вербі.

Верба… Вони з Володькою в перші роки свого подружнього житті щовесни їздили на річку по вербу. Тільки не таку, а з пухнастими сіренькими котиками. Але було це так давно, й скоро минулося. Занудьгував Володька, часто-густо з дому тікав, а причиною всьому стало те, що в Галини не було дітей. До кого тільки молодиця не зверталася – й до лікарів, й до бабок! До самого чорта, мабуть, пішла б, якби допомогло.

Пізніше дізналася, що має Володька коханку, й дитину навіть народили разом. Отоді й почалося: сварки, взаємні образи. Хотіла навіть піти від нього. Але ж куди підеш? Згодом змирилася зі своїм становищем. Дивувалася, чому Володька до тієї не піде, назовсім. Якось запитала в нього. Нічого не відповів, тільки дверима хряснув і подався з хати.

Люди почали підходити до труни. Чого б це? А-а-а… прощатися прийшов час. Галина відійшла вбік і почала спостерігати за довгою чергою, яка поволі проходила повз яму. У тій черзі вона помітила її з хлопчиком років п’яти, якого жінка тримала за руку. Відчула, як гаряча хвиля гніву заповнює все нутро. Вона роздерла б її, оцю підступну жінку, яка відбирала в неї Володьку. Але інші почуття підказували Галині, що зараз, мабуть, і не слід чіпати суперниці, але спокуса розквитатися з підступною злодійкою, яка крала в неї чоловіка, була сильнішою, і Галина не втрималася. Подивилася із зневагою і мовила зі злістю майже у саме лице:

– Де це ти очі позичила, в якого сірка? Чому, нахабо, прийшла сюди? Тобі обмаль було його живого? Ще й до мертвого добираєшся?

Володчина сестра, що стояла поруч із Галиною, смикнула її ззаду за чорну шаль. Мовчи, мовляв, люди ж слухають. Та де там! Жінка розпалилася й виказувала все своє наболіле.

Та, кому адресувалися гнівні викрики, низько схилила голову, мовчки підійшла до труни, поцілувала Володьку в лоба і нахилила до батька хлопчика. Потім міцно взяла сина за руку, теж мовчки, і вони побрели поміж хрестів.

*     *     *

Минуло сорок днів. За давнім народним звичаєм Галина приїхала провідати Володчину могилу. Вона зайшла на потрібну алею, але довго не могла знайти того місця, де було поховано її чоловіка. Пройшла ще й ще. Та могили не знаходила. Що за диво?

Та ось же вона! Тільки круг неї стоїть залізна огорожа, ще й на хвірточці висить замок. Жінка обімліла. Стало важко дихати. Щоб не впасти, присіла біля оградки на траву й притулилася щокою до холодного заліза. Погляд сковзнув по дерев`яному надмогильному стовпчику. На ньому крейдою дитячою рукою були надряпані кучеряві літери: “татко”. Терпка грудка підступила Галині до горла, вона спробувала її проковтнути, але так і не змогла. По щоках котилися сльози.

А поруч стояла в скорботі верба, яка низько схилила віти, бо перейняла від Галини настрій. За ці сорок днів, що минули від дня похорону Володьки, її листочки посивіли. Вже не було видно світло-зелених сережок. Відцвіли, облетіли, але так і не дали плоду.

                                                    Валерій ТЕРЗІ

ВАСИЛЬКА СКРИВДИЛИ

новела

Усе це відбулося доволі таки несподівано. Дочка, його маленька донька Олеся, забігла до кімнати із замерзлими росинками на щічках. І голосно розтяла тишу:

– Тато, тато! А Васька зловив кота! І з хлопцями пішов за будинок його вбивати!

Батько у цей час читав цікаву книгу. Він відмахнувся від маленької, а дівчатко ображено закопилило червоні губки і позадкувало з кімнати. Але отой відчайдушний її вигук таки досяг, зосередженої на читанні, уваги дорослого чоловіка. Як гостре свердло вгризається в дерево, так і він ятрив мозок:

 “Убивати, вбивати… Убивати? Як, убивати?!”

Сергій Степанович ще і не усвідомлював, що саме робитиме, але відклав убік книгу, схопився з дивану і наздогнав у вітальні дочку.

– Куди, ти говориш, вони пішли?

– За будинок.

– Я зараз… Я піду туди.

Він подався сходами униз. Олеся шморгала носом і поспішала за батьком.

– Ні, ні! Ти залишайся вдома! Я сам.

Біля парадного, як і завжди, сиділо кілька жінок, із якими, заклопотаний несподіваною справою, Сергій Максимович забув привітатися, чим дуже їх здивував.

– Що це з ним?

Чоловік швидко завернув за ріг будинку і побачив, що від будівельного майданчика не йшов – котився, немов згорблений дідок, першокласник Василько із сусідньої квартири і розтирав кулачками бруд по щоках. Швидко покрокував йому назустріч.

– Чому плачеш? Кота жалко?

– Кота, - заголосив хлопчик.

– Навіщо ж ловив його?

– Вони казали, що мишкою дадуть йому погратися. А самі… – не договорив Василько й голосно затужив.

Сергій Максимович розгубився. Ще секунду тому готовий був відлупцювати і Василя, і хлопців.

– А де ж кіт? – усе на що спромігся.

– Утік, - крізь сльози вимовив малюк, – Вони хотіли його задавити.

– Чим?

– Дротом!

Справедливий гнів миттю повернувся до Сергія Максимовича. Він ледве себе стримував, щоб не надавати Василькові запотиличників, але він утримався від таких радикальних дій. Гнівний чоловік ухопив Василя за руку і потягнув його до того під`їзду, з якого хвилину тому вийшов сам.

– Що він накоїв? – захвилювалися цікаві жіночки.

Чоловік важко дихав і нічого їм не відповів, а пірнув у отвір дверей. Василько хотів висмикнути свою руку, але не зміг і далі вже мовчки йшов за сусідом. На п’ятому поверсі Сергій Максимович віддихався і натиснув червоного ґудзика на сусідських дверях. Доки чекав, поки відчинять, страшенно хвилювався. Зараз він їм скаже, зараз вони зрозуміють, як потрібно виховувати дітей. Ось із отаких жорстоких хлопчаків і виростають юнці, яким не страшно буде підняти руку й на людину. Бездумні, бездушні патлатики, коли розважаються по темних кутках, можуть і ножем штрикнути!..

За дверима почулося шарудіння. На порозі – Василькова мама, стомлена, середнього віку жінка. Колись, мабуть, була гарною, але від її краси залишилися ледь помітні сліди. Широко відкритими безколірними очима вона дивилася на сусіда, на свого сина і не розуміла, чому це гнівний чоловік міцно тримає хлопця за руку і чого він хоче.

– Що сталося? – спокійно запитала вона.

Її спокій вмить обеззброїв Сергія Максимовича.

– Розумієте, ваш Василь зловив кота і разом із своїми товаришами хотів його вбити.

Жінка ухопила сина за комір сорочки і потягла його в квартиру. Вона нагороджувала хлопчика штурханами й ляпасами. Василько заволав щодуху:

– Це не я! Це вони!

Але мати не бажала слухати пояснень. Двері з грюкотом зачинилися перед самим носом Олесиного батька. З-за дверей навпроти блимнули доньчині оченята, і Сергій Максимович подався до себе, сповнений почуттям виконаного обов’язку.

Через кілька хвилин жінки, що сиділи на лаві біля парадного, побачили Васька, який заплаканий вибіг у двір і попрямував на вулицю.

– Галина зовсім розпустила хлопця, знову щось натворив.

– Та вона його й не виховує.

– Їй за чужими чоловіками ніколи! Ги-ги-ги.

А Василька душили сльози образи – на хлопців, на Олесиного тата, на свою маму. Колись, місяців зо три тому хлопчик приніс додому гарненьке пухнасте кошеня, але мама викинула його геть. Василь зробив йому кубельце в підвалі під будинком. Годував його, грався з ним. Кошеня підросло, стало “вченим”, бо давалося до рук тільки Василькові. А сьогодні п’ятикласники із сусіднього будинку попросили Василька зловити котика, бо він, бач, вже виріс, а мишей ловити не навчився, то вони дадуть йому погратися мишеням. Василь не запідозрив лиха, він зловив свого вихованця і приніс його на будівельний майданчик.

За хвилину кіт опинився в зашморгу і страшенно витріщив очі. Василько злякався. Спочатку він закричав, а потім кинувся з кулаками на отого здорованя, що душив кота. Від несподіванки живодер розгубився, й кіт вирвався і втік. А тут і Олесин батько трапився.

Васько біг вулицею. Куди? Він цього ще не знав. Але в його дитячій голові вже визрівало рішення: тікати поїздом із цього міста, де його ніхто не любить, не розуміє, а тільки кривдять.

Раптом він зупинився. А як же котик? Потрібно негайно його знайти і взяти із собою.