Незібрані волошки - новела

Валерій ТЕРЗІ

НЕЗІБРАНІ ВОЛОШКИ

Новела

Сьогодні свято, і погода добре розуміла це, тому й раділа разом із людьми – усміхалася до них червоними жоржинами і кучерявими айстрами. Квіти, квіти! Вони і в руках щасливих першокласників, яких дорослі за ручки вели до школи, квіти несли і солідні, поважні люди.

Перше вересня. Вулицю залило вранішнє пустотливе сонце, яке згори жменями щедро розкидало своїх маленьких зайченят. А ті, раді, що нарешті вирвалися на волю, бешкетували на всю!

Василь Данилович вирішив пройтися на роботу пішки. Він заради свята одягнув нового коричневого костюма, бо знав, що коричневе – йому до лиця, хоча й почувався в обнові не зовсім звично. Сказано ж, не притерся ще. Уважно вдивлявся в обличчя щасливої дітвори і мимо волі згадував своє перше вересня.

Було то на початку п’ятдесятих.

Ще з вечора мати поклала до полотняної торбини окраєць хліба і старого Марійчиного букваря, бо вона  вже до другого класу піде. Хотілося Василькові взяти до школи ще й чорнильницю, гарненьку таку, із зайчиком на випуклому боці, але мама не дозволила, мовляв, Марина Павлівна казали, що зразу писатимуть олівцями.

А ще учителька звеліли попришивати школярикам до сорочок чи платтячок біленькі комірці. А де ж того матер`ялу взяти? У магазині немає. Сутужно тепер із ним – бідкалася мати. Щось згадала, підняла віко старезної скрині й дістала звідти, десь із самого днища, довгого вишиваного рушника. Якщо його середину вирізати, то вийде десь із троє комірців. Вона рішуче узяла ножиці й – раз-раз – відтяла шмат білого полотна. Й застигла над ним. В очах – сльози. Хлопчак із тривогою поглядав на матір, а вона відмахувалася від нього:

– Нічого, нічого, пройде, – і трошки веселіше: – Розумієш, синку, на цей рушник ми з твоїм татком ставали, коли побралися.

Спогади дещо сумні, але ж сьогодні свято… Та ось і училище. Медичне. Тут уже другий рік працює Василь Данилович, викладає мову і літературу. Нині має приймати групу першокурсників із фельдшерського відділення. Буде у них за класного керівника. Це трохи тривожить його. Чи знайде до них стежину, чи зуміє стати старшим другом, наставником? Тридцять їх – і всі різні, зі своїми характерами, власними поглядами на життя, скільки характерів, стільки й поглядів. А чи всі вірні?

Василь Данилович пройшов через вестибюль, привітався зі знайомими і потрапив на подвір`я, на якому за кілька хвилин розпочнеться лінійка. Перша в цьому навчальному році. Невеликий майдан, затиснутий із трьох боків двоповерховими корпусами училища, заповнено студентами у білих халатах, майбутніми медсестрами і фельдшерами. Першокурсники тримають халати на руках. Для них, після посвяти в студенти, буде дано команду зодягнути форму.

Розшукав свої юнаків під розлогим каштаном. Привітався. Відповіли стримано і спрямували оцінюючі погляди на викладача. Який ти, з чим прийшов до нас, що у тебе за душею?

Розпочалася лінійка. Василь Данилович стояв поруч із хлопцями, але мало дослухався до слів, які лунали з репродуктора. Спогади знову навертали його у далеку юність. Тепер чомусь згадався випускний клас.

Пролунав дзвоник. Десятикласники порозсідалися кожен за своєю партою. Було помітно, що вони вже втомилися, адже ж це був останній урок. Виховна година. За вікнами – травень, а їм доводиться сидіти тут, у задушливій кімнаті. Краще майнути до лиману. Там так гарно. А ще краще б усістися на велосипеди – і до моря з`їздити! Давно в школі не було такого дружного класу, усі це визнають.

Тільки ж не можна підводити Наталки Василівни, класного керівника. Надто ж вони її поважають. Та ось і вона, чорнява, усміхнена. З`явилася на порозі, й відразу дружно  підвелися з-за парт лиманські (село зветься Лиманом) випускники.

– Добридень, Наталко Василівно!

– Доброго дня! Сідайте, – лагідно мовила, де тільки й втома поділася.

А вона стоїть за столом і посміхається. Як їм подобається ця посмішка! За хвилину стала серйозною.

– На сьогодні мала підготувати для нас реферат Рая Сосна. Нагадай, будь ласка, Раєчко, тему. Дівчина з довгою косою підвелася з-за парти, густо почервоніла і сказала:

– Зміст життя людини.

Василь зіщулився, неначе чекав удару по голові. Знайшли, кому доручати реферат. Зараз ця Раїска як зведе патефон!

– Ну що ж, Раю, йди-но до столу. Сміливіше!

Сосна слухняно стала перед класом, розгорнула зошит і почала виголошувати плакатні істини, списані з якоїсь книжки:

– Питання  про зміст життя людини перед собою ставила кожна епоха, але відповідала на них по-різному. Актуальні вони й сьогодні, їх ставлять перед собою всі: юнак, який осмислює свій життєвий шлях…

– … і дівчина, яка читає сьогодні реферат, – в одній із Раїсою інтонації іронізував Василь, чим викликав своєю витівкою сміх.

Не сміялася, хоча всі бачили, що їй теж було смішно, тільки Наталка Василівна. Коли збудження вляглося, вона сказала:

– Вибач, Раю, нам ці веселощі, – вона подивилася у бік Василя й похитала головою, а потім знову до Сосни, – Мені прикро, що ти готувалася даремно. Тобі сьогодні не доведеться читати свого реферату. Сідай на місце. Вибач ще раз.

На Наталю (так поза очі називали десятикласники вчительку) ніколи не ображалися. Бо вона була справедливою і чесною. За це її, в першу чергу, і любили.

Хоч ніхто не читав нудного реферату, та все ж розмова про сенс життя відбулася. Цікава розмова вийшла, усіх присутніх вона схвилювала.

Після уроку Василя наздогнав Валерій Тимошківський.

– Слухай, хлопче, сподобалася тобі сьогоднішня виховна?

Але Василь не відповів товаришу, а сам запитав:

– Ти помітив, із яким настроєм Наталя говорила, що по-справжньому людина щаслива, коли вранці з нетерпінням біжить на роботу, а увечері із задоволенням  поспішає додому, до сім`ї? Мабуть, не солодко їй живеться.

– Помітив. Із сумом. Та то пусте. У неї чудова сім`я. А втім… – знизав плечима, – Знаєш що? Наталя дуже любить волошки.

– Як ти дізнався про це?

– Чув, якось вона дівчатам говорила.

– Давай завтра вранці, до уроків, з`їздимо в поле і нарвемо букет. Я бачив волошки в одному місці, коли до лиману їздив.

На цьому й порішили.

Увечері майже увесь клас зібрався у “козиному” парку. Льоня Зінчуків приніс нового акордеона, якого йому нещодавно подарував батько. Ще місяців зо три тому хлопець грав на гармошці, а його однокласники закривали в класі ставні і навчалися танцювати, бо ще незграбно наступали дівчатам на ноги. Ще пару таких сеансів, і юнаки на випускному почуватимуться досить таки упевнено.

Ось тільки Марійка Карпенчук була незадоволеною. Усі танцювали – їм добре, а вона повинна сидіти. Її “кавалер” на акордеоні клавіші перебирав.

– Чому насупилася? – посміхається Льоня, – Потанцюй он із Валиком Теличкою. Бач, хлопець без пари.

– Танцюй із ним сам, – огризнулася Марійка й ображено пішла алейкою від гурту.

Льоня припинив “терзати” інструмента й гукнув:

– Усе, братва! Баю-бай! – перекинув акордеон через плече й подався за подругою.

Молодь зграйками порозбігалася по вулицях сонного села і по дорозі розбурхувала собак. Дехто з юнаків рушив проводжати своїх дівчат. Василь перейшов темний провулочок і з тривогою зупинився. Вдома щось коїлося, бо світло яскраво горіло у материній кімнаті. Такого раніше ніколи не траплялося. Мати дуже рано йде на ферму, тому й рано лягає спати. Що трапилося?

Хлопчина зірвався з місця і з хвилюванням, яке все більше наростало, добіг до свого двору. Рвучко шарпонув на себе хвіртку, відкинув ногою убік Сірка, який радо тицьнувся йому в ноги, і рвонув на себе вхідні двері. Двоє його молодших братів, Вітько й Данилко, переляканими заплаканими очима подивилися на Василя, і від ліжка, на якому вони сиділи, почувся крик:

– Мамка помирає!

Що за лихо? Василь знав, що у матері на спині вже декілька днів як з`явилося  “вовче вим`я” – здоровенний карбункул, круг якого порозсідалося ще з десяток невеличких чиряків. Та хіба ж від цього можна вмерти? Він із острахом переступив поріг материної кімнати.

– Що з тобою, мамо?

Жінка не почула синових слів. Вона лежала на животі і кусала губи, а голову перекладала з одного боку ліжка на інший. Її очі були якісь неприродно скляними, по щоках котилися сльози.

– Що з тобою, мамо? – з переляку вигукнув Василь?

– Ой! – здригнулася вона і незрячими очима повела убік синового голосу, – Погано мені, Васильчику. Ох як погано…

Хлопчина торкнувся материної руки: в неї жар, та ще й який!

– Я за фершалом – зараз приведу його, – й подався з кімнати.

Він біг вулицею і ковтав сльози:

“Мамочко рідненька, почекай трохи, я ось зараз розбуджу Степана Дмитровича. Він тобі допоможе. Почекай трошки. Степан Дмитрович – чоловік Наталки Василівни. Він чудовий фершал.”

Василь зупинився тільки аж біля дому класного керівника, юнак важко дихав. Подивився, а у вікнах було темно. Що ж робити? Кричати? Розбудиш і Наталю. Хіба можна? А вдома мама чекає на допомогу… І хлопець почав гукати і водночас вибачатися подумки перед своєю вчителько. Хіба вона не зрозуміє?

Почулося клацання клямки. Над порогом засвітилася лампочка, й на подвір`я вийшов заспаний Степан Дмитрович.

– Хто там на мене кличе? – незадоволено мовив й проляпав капцями до воріт, –  Чого тобі?

– Із мамою погано! Допоможіть!

– У відпустці я, розумієш? У відпустці. Йди до Петрівни. Вона хороша медсестра – вона й допоможе.

“Ах ти ж гад!” – ледве не вирвалося у хлопця, але він вчасно утримався. І тільки, мабуть, заради Наталі. Круто розвернувся і побіг на інший куток села, де жила Петрівна, останніми словами, які тільки знав, лаяв фельдшера. Ба, який, а ще ж колись і клятву Гіппократа давав. У відпустці він, коновал проклятий!

Мокрі абрикосові гілки боляче хльоскали по Василевому обличчю. Але він не відчував болю, навіть не помічав, що сіявся дрібний дощик, від чого й гілки змокріли. Та раптом гримнув грім, неначе з-під воріт собака, Хлопчина припав коліном до землі – нога посковзнулася, бо під підошву потрапив камінь. Василь ухопив його, той камінь, і розвернувся: назад, назад – побити вікна. Перебіг якусь сотню метрів і зупинився біля зелених воріт, замахнувся, але вчасно опам’ятався.

Петрівна, й справді, була хорошою медсестрою. Допомогла мамі, і коли та заснула після її ін’єкцій, ще з годину посиділа біля хворої. Василь не спав, а схилився над дітьми, які мирно посапували в ліжку і час від часу здригалися уві сні то один, то другий.

М`якою ходою до нього підійшла Петрівна.

– Криза минула. Тепер до ранку мама буде спати спокійно. Пішла я.

– Спасибі вам, – схопився Василь, – Я вас проведу.

– Ні, ні! Я сама – тобі ж вранці до школи. Ляж, відпочинь.

За вікном почало сіріти, займався новий день. Василеві снилося житнє поле, уквітчане волошками. Він грудьми розсовував золотаву стіну й… хтось боляче стиснув йому плече.

– Та прокинься ж ти, бурмило! Скільки можна спати?

Юнак розплющив очі і побачив над собою свого товариша Валерку Тимошківського. Що йому потрібно? А-а-а… домовлялися вчора поїхати по волошки.

– Знаєш що, друже! Нікуди я з тобою не поїду…

*     *     *

На лінійці пожвавлення. Першокурсники одягають на себе білі халати. Посвята в студенти відбулася. Василь Данилович уважно придивлявся до своїх майбутніх вихованців. Які ж ви, хлопці? Чи справжні? А чи немає серед вас випадкових?