Валерій ТЕРЗІ оповідання ХОЧЕТЕ БУТИ ЩАСЛИВИМИ, ДРУЗІ?

Валерій ТЕРЗІ

ХОЧЕТЕ БУТИ ЩАСЛИВИМИ, ДРУЗІ?

оповідання

Радості, яка несподівано заповнила все єство Володимира, не було меж. Його обличчя світилося від блаженства, очі сміялися і зібрали круг себе “гусячі лапки” зморщечок. Але тут же його лице спохмурніло, і кутики рота опустилися вниз. Від чого така раптова зміна настрою? Бо тільки що Володимирові повідомили про те, що йому потрібно буде їхати до Харкова на курси – на цілих десять днів! На таке він навіть і сподіватися не смів, але коли подумав про те, що його відрядженню хтось, або щось може перешкодити, то навіть злякався.

Але день від`їзду нарешті настав, і Володимир зручно вмостився у кріслі червоного “Ікаруса”, аж тоді він розслабився, відчув солодку втому і почав прислухатися до легкого трепету свого серця. Йому зовсім не були потрібні ті курси, а зрадів тому, що в Харкові живе його друг Юрій. Володимир тягнувся до нього, немов до живлющого джерела тягнуться рослини і тварини. Іноді він дивувався, чому саме Юрію він може довірити найпотаємніше. Чому так далеко живучи від нього, десь годин із вісім їзди, може забути про все, кинути на призволяще справи, сім`ю, роботу, як це було у січні, і поїхати до нього тільки для того, щоб поговорити і порадитися.

Улітку Володимир чекав Юрія до себе у відпустку, але так і не дочекався ні його приїзду, ні телефонного дзвінка, хоча сам двічі дзвонив йому. Але трубки ніхто так і не зняв. Знову чекав, але так і не дочекався. І добре, що він не телефонував, добре що він не приїхав, хоча на нього чекали і він, Володимир, і дружина, і дівчата-донечкі, які мали велику надію, що Юрій приїде в гості не сам, а з новою дружиною, у якої є двоє хлопчиків-близнюків чотирьох років, і вони водитимуться з ними.

Так, добре, що не приїхав, бо застав би Володимира у відчайдушному стані. Доведений обставинами до краю, коли залишався вдома наодинці зі своєю бідою готовий був навіть”переступити поріг” і розпрощатися із життям, яке стало йому тоді ні до чого, бо був оббреханим людьми, скривдженим ними, зраджений навіть другом… Ніяк тоді не міг зрозуміти, що він зробив такого людям, адже віддавав усього себе до останку, без оглядки роботі, а, значить, їм. Не знав ні вихідних, ні свят, навіть відпусток… Йому хотілося тоді кричати на увесь світ:

– Люди! Чому ви такі? Адже вам я віддавав своє здоров`я, свої почуття, любов свою і турботу!

Межі не перейшов. Не вистачило сили. Дурні ті, хто твердить, що самогубці – малодушні люди. Брехня! Нехай спробують самі – не вийде в них. Не переступив, бо вже коли стояв на “порозі”, згадав про Юрія, і почав просити в нього допомоги. Не у Бога, не в дружини, не у матері, а саме у нього, у Юрія! Володимир навіть не знає, чи почув його німого крику Юрій, чи відчув він його біль (не тільки душевний, але й фізичний – від прокушеної до крові нижньої губи), але те, що цей зойк спас Володимира, він упевнений.

А зараз по дорозі до Харкова Володимир згадував ті грудневі два тижні, коли прожив разом із Юрієм, де, до речі, з ним і познайомився, на семінарі у Дніпропетровську. Жили вони тоді в різних номерах, але якась, не знана їм обом, сила підштовхувала назустріч одне до одного.

Пізніше Юрій розповідав, що і його самого притягувало до Володимира, хотілося спілкування, від якого обидва чоловіки збагачувалися душевно, інтелектуально і… енергетично. Не дивуйтеся – саме енергетично. Від Юрія струменіла позитивна енергія. Коли Володимир потрапляв у його біополе, то заряджався добротою і починав відчувати в собі потребу творчості. Він, наче губка, вбирав у себе настрій Юрія, його знання, його погляди на ті, чи інші явища в природі, побуті, в суспільстві. Іноді Володимир лякався цього спопеляючого впливу на себе, адже твердо стояв на ногах, давно вже вийшов з того віку, коли легко міг міняти життєві орієнтири, але й розумів, що гіршим від цього впливу він не стане, тому й зовсім зруйнував бар`єр опору.

Кожного вечора о двадцять першій десь на півгодини їхнє спілкування переривалося через те, що Юрій ішов у напівтемний куток фойє, зручно вмощувався в кріслі під фікусом і повністю заглиблювався в себе, і тоді не помічав нічого і нікого. Це, звичайно ж, дивувало Володимира, але він не допитувався. Коли Юрій прочитав у очах Володимира питання, то пояснив:

– Дуже люблю чарівну і незвичайну жінку. Вікторією її звуть. Вікторія – перемога. Вона мені допомагає перемагати себе. Відколи її знаю, став набагато кращим – навчився відштовхувати від себе другорядне. А те, що ти бачив – півгодини телепатичного зв’язку. Ми так домовилися. Я навіть відчуваю, як вона до мене тулиться, як обнімає своїми ніжними руками мою шию. Ти не дивуйся. Я можу й тебе навчити уводити себе в такий стан, – Юрко засміявся, – Ти, Вовчику-братику, не дивися на мене такими очима, неначе я шизик. Я – нормальна людина, нічим не відрізняюся від інших, хоча вмію дещо, чого не можуть вони. А взагалі, де той кордон між нормальним і ненормальним? Хто скаже, хто зрозуміє? Може бути, що шизофреники – норма, а ми з тобою якраз навпаки.

Мабуть, у стосунках між чоловіками настав той момент, коли було досягнуто найповнішої і безповоротної довіри, бо вже кожен із них знав про іншого багато чого, що можна було розповісти тільки найближчій людині.

Якось Володимир поскаржився, що в нього дуже болить голова, і таблетки не допомагають. Юрій повів бровою і сказав:

– Зараз знімемо твій біль. Сідай ось тут, розслабся, дихай носом.

Це було щось нове і не знане досі Володимиром. Він уважно спостерігав за рухами Юрія, який закрив свої руки замком і міцно потер їх. А потім підняв руки над головою Володимира і опустив їх над самим волоссям долонями униз, і зовсім не торкався голови. Проводив над головою – зводив поле, як пізніше дізнався Володимир. Коли Юрій вловив поле, він почав подавляти своєю енергією негативну енергію спраглого Володимирового мозку. Юрій ухопив кінці потоків негативної нервової енергії і виводив її на свої руки, а потім відкидав ці нитки від Володимирової голови. Затим “відполірував” і вона, голова, просвітліла, і біль зник, неначе його й не було, хоча за минулих півдня вимучив Володимира.

Уся ця термінологія, яку було використано у попередньому абзаці, стала знайомою Володимирові пізніше, коли Юрій пояснив йому, що саме відбувалося в останні сім хвилин, саме стільки тягнувся сеанс лікування біотоками. Після цього Юрій уже не крився і почав вечорами практикувати, чим допомагав людям позбутися невралгічних захворювань, які не потребували хірургічного втручання.

Володимир слідкував за цими вправами дуже уважно, і хоча відчув на собі дію біополя друга, не вірив у це і тому розмовляв із кожним черговим пацієнтом, випитував у нього про відчуття під час і після сеансу.

На вихідні дні Володимир повіз Юрка до себе додому. Дружина була у відпустці і тому вдома застали тільки Володимирових дочок. Дівчатка, так само, як і їхній батько, були зачаровані дядьком Юрою, ходили за ним слідом, ловили кожне його слово. Їхня квартира перетворилася на кабінет, у якому Юрій приймав хворих, Володимирових сусідів, і не брав за це ні копійки. Навіть ображався, коли хтось пропонував платню.

Результати від цих сеансів були іноді дуже цікавими для Володимира. Одна сусідка через головний біль не спала вже ночей із п’ять, а після сеансу спала, неначе дитина. Інша – під час Юркового “шаманства” почала позіхати, а потім на неї напав сміх. Багато для себе цікавого і незрозумілого побачив Володимир у ці дні і в наступні, вже на семінарі, куди вони повернулися. Він пробував пояснити це для себе як явище гіпнозу, хоча Юрій доводив йому, що це зовсім не так.

Володимир навчив старшу Володчину доньку Наталку, яка навчалася в медучилищі, вимірювати людям тиск без апарату, за допомогою пальців по звичайній дерев`яній лінійці. Це було зовсім надзвичайним, бо коли зміряли тиск загально прийнятим способом, то показники співпали. Юрій розповідав, що так можна вимірювати тиск навіть у людини, яка не перебуває поруч із тим, хто вимірює. Для цього дослідникові потрібно уважно дивитися на лінійку і “побачити”  на ній “портрет” того, кому вимірятиметься тиск. Коли проводили рукою близенько, то знаходили “нуль” – у цьому місці відчувався знизу поштовх на один із пальців, за тим проводиш рукою далі і знаходиш максимальний і мінімальний показники.

Якось Володимир, коли лежав у своєму номері, відчув себе пригніченим до краю. Якийсь вантаж ліг на душу, і навіть серце розболілося. Юрій порадив йому зателефонувати додому. Так і зробив, трубку підняла Наталка.

– Привіт, папка! Чим займаюся? Дивлюся телевізор, а тільки що міряла тобі тиск.

Усе стало зрозумілим, бо Юрій розповідав, що людина, якій міряють у такий спосіб тиск на відстані, відчуває тривогу і дискомфорт.

Зрозуміло, що сума усіх цих вражень не могла не вплинути на Володимира. Зустріч і знайомство із незвичайною людиною стало справжньою знаковою подією в його житті. Він зрозумів, що Юрій не тільки цікавий співрозмовник, безкорисливий товариш, але й просто справжня людина, яка не шукає від дружби якоїсь вигоди особисто для себе. Відаючи – збагачується.

Підкупляло й те, із яким захватом він розповідав про кохану жінку.

– Ти знаєш, як я з нею познайомився? Вона ледве не потрапила під мою машину. Які очі, очі які ж у неї! Вона навчається на останньому курсі медінституту. Її біополе сильніше від мого. Щоправда, навиків ще не достатньо, зате діагност вона – чудовий!

Під час уже зимової зустрічі Володимир просив Юрія, щоб той познайомив його з Вікторією, але знайомства не відбулося, спілкування не було. Жінка прибігла на автовокзал перед самою відправкою автобусу. Навіть за той короткий час Володимир зрозумів, що вона ніжно любить його друга, що її почуття справжні. І йому здавило в грудях, хороша заздрість не давала спокою всю дорогу додому.

Там, на пероні, на Юркове питання, яке зринуло із його очей: Як вона тобі? – Володимир підняв угору великий палець. А у погляді Вікторії народилося здивування, яке вона одними очима передала Юрію. Володимир зрозумів, що у стосунках цієї закоханої пари настав той період, коли вони почали розуміти одне одного і без слів. А це така радість! Щасливі вони від свого взаєморозуміння? Звичайно, щасливі.

Володимирові від усвідомлення цього стає, водночас, і радісно за друга, і боляче за себе. Боляче тому, що за двадцять років власного подружнього життя він не досяг із своєю дружиною такої спорідненості душ, свідком якої став у цей день.

Володимир не мав морального права ні собі, ні комусь іншому сказати, що у нього невдалий шлюб. Це було б не чесно ні перед людьми, ні перед дружиною, ні навіть перед самим собою. Він вдячний долі за те, що вона послала йому саме таку дружину, а не якусь іншу. Це вона “зліпила” його як особистість, вона, до того ж, вивчила його і дала йому вищу освіту, бо Володимир, мабуть, не закінчив би університету, аби не було в дружини інститутського диплому. Вона тримає на своїх плечах, дім, дітей, бо Володимир пропадає на роботі до пізнього вечора, у свята і у вихідні. Вона виховує дівчат. У її вірності він ніколи не мав навіть сумніву. Усі ці двадцять років він цінував дружину, але й звик до того, що вона міцно тримає його тил, що ця висока “валюта” давно вже знецінилася для нього. Він просто до неї звик. Не даремно ж говорять, що ми тільки тоді по-справжньому цінуємо, коли втрачаємо. Але він ще не втратив і не хотів би втрачати.

І зараз, по дорозі до Харкова, чоловік аналізував і дійшов висновку, що він, Володимир, – по суті своїй – бездушний егоїст. У цьому нелегко було зізнатися навіть самому собі, але усвідомити цю важку істину йому було вкрай важливо. Необхідно для того, щоб пройти через сповідання самому собі, неначе через чистилище вогню, у якому згорає усе брудне лушпиння і нашарування. Раніше, після кожного нечесного вчинку по відношенню до дружини він карався, мучився, немов той комендант із “Дванадцяти стільців”, який обкрадав бабусь, але знову через деякий час брався за старе.

Володимир розумів, що у цьому його самоаналізі винуваті, в першу чергу, Юрій і Вікторія, їхні чисті почуття, він навіть не зважав на те, що і в Юрія, і у Вікторії були свої сім`ї. Вони кохали одне одного, а це було не так і мало, хоча в загально прийнятих нормах суспільства їхні стосунки вважалися не те, що незаконними, а засуджувалися морально.

І тому, мабуть, Юрій кинув першу дружину і залишив її в квартирі своєї матері. Обоє жінок, і мати, і колишня дружина, страждали від цього, вони вважали, що Юрій перебіситься і повернеться назад, але проходили місяць за місяцем, а він не повертався. Володимир з гордістю думав про вчинок Юрія. Не кожен може піти на таке – звалити на себе важкий, хоч і приємний, тягар, – нову сім`ю з двома дітьми. Там за ним ходило двоє жінок, носилися з ним, неначе з писаною торбою, а тут він сам повинен турбуватися про інших.

Раніше Юрій був на посаді лікаря, а зараз через якусь неприємність, не відому Володимирові, працював лаборантом у медучилищі, і, звичайно ж, це негативно впливало на його самолюбство. Володимир із повагою до Юрія думав про те, що його друг продав свою машину для того, щоб вирішити питання з обміном квартири, щоб і колишній дружині залишити житло. Молодець Юрко, по-людськи вирішив. Справжнє рішення справжнього чоловіка. Володимир розумів, що Юрієві було важко розставатися з автомашиною, яка за довгі роки стала для нього другом, а може, й живою істотою, яка може тебе вислухати, виручити, допомогти іноді навіть втекти від самого себе. Хоча від самого себе не так то легко і втечеш. Заховатися іноді в собі на деякий час можна.

Автобус прибув до Харкова у другій половині дня. Влаштувався у гуртожитку профспілкових курсів, бо Володимир був головою профкому, і рушив на пошуки Юрія. Серце так тріпотіло в грудях, що навіть заважало дихати. Довелося вкинути під язика півтаблетки валідолу. В училищі Юрія він не застав. Вийшов на вулицю, запалив цигарку і не знав, що робитиме далі, куди піде. На очі потрапив телефонний автомат, набрав Юрковий домашній номер. Трубку підняла мати Надія Федотівна і відповіла, що Юрія немає вдома, і вона не знає, коли він буде. В її голосі відчувалася досада, роздратування і старанно прихований біль.

 І раптом Володимир боковим зором помітив, що з автомашини вийшов Юрій, стрункий, красивий, спортивний. Чоловік вискочив з телефонної будки і покликав свого друга. Широко відкритими очима Юрій дивився на Володимира, який, неначе сніг на голову, десь узявся в цей осінній день. У його очах засвітилася щира радість. У всякому разі так здалося Володимирові. Міцно обхопив Володимира, який на голову був нижчим від Юрія, відірвав його від землі і крутнув круг себе.

– Яким чином ти в Харкові?

– До тебе приїхав на цілих десять днів. Ти тільки не лякайся, я на курсах тут.

Вони зайшли в затишне кафе, сіли в кутку і почали смакувати запашну каву. Говорили про життя, про хороше в ньому і про неприємності, які воно, підчас, підносить, щоб не було сумно, щоб люди не закисали і краще цінували усе те гарне, чим воно сповнене. За столик підсів знайомий Юрія, якому він відрекомендував Володимира як письменника. Знайомий із цікавістю подивився на Володимира, але від уваги якого не сховалося й те, що від дружби з “письменником” власна Юрієва значимість для інших і для себе самого набагато зросла. Це неприємно вразило Володимира, але він відігнав це почуття і переконував себе в тому, що він перебільшує, що це зовсім не так.

Вони йшли вечірнім Харковом, його осінніми бульварами, що загорілися вже золотими і багряними вогнищами кленів, під ногами шурхотів кучерявий лист. І Володимирові здавалося, що в його житті немає ніяких прикростей і неприємностей, а є лише міцне плече друга, між ними існує повна довіра і хвилююче передчуття знайомства з Вікторією. Він собі гадав, що біля любові цих двох людей, і він зігріє свою душу, але…

Тільки ж давайте не будемо забігати наперед, нехай ця невигадана життєва історія й на папері протікає так, як це було в самому житті.

– Як, друже? Розчарування ще не зруйнували твоїх ілюзій щодо Вікторії?

– Як ти говориш? Ілюзій? А ніяких ілюзій і не було. Я її люблю, як і раніше.

Чоловіки йшли до Вікторії у поліклініку на роботу, і не відомо, хто з них більше хвилювався – Володимир від того, щоб не зруйнувався той образ, який він собі створив, чи Юрій від того, щоб Вікторія сподобалася другові. Чоловіки брели містом, щоб купити квітів, але так і залишилися без них.

 Домовилися, що Володимир зайде до кабінету Вікторії один. Чи впізнає вона його, чи ні? І ось тут чоловік відчув, як гаряча хвиля залила йому лице, як голосно почала пульсувати кров у скронях. Відчинив двері, зайшов і почав говорити, але язик ледве ворушився через те, що в роті пересохло:

– Здаствуйте, Вікторіє! Ось я вас і знайшов.

Молода миловида жінка, із тонкими рисами обличчя, розумними світлими очима здивовано дивилася на Володимира і не розуміла, чому він прийшов, що йому було потрібно  і чому він назвав її тільки на ім`я. Володимир помітив по її стомленим очам, що в її голові шалено працює думка, і вона відшукує у найпотаємніших куточках мозку відповіді на питання – хто він, і де я раніше його бачила. Але так і не згадала, чим розчарувала Володимира. На допомогу поспішив Юрій – зайшов у кабінет і обняв Володимира, притулив його спину до своїх міцних грудей.

– Та це ж Володька!

Радісний проблиск – в очах, обличчя заясніло приємною посмішкою.

Вони знову йшли нічними вулицями, але вже втрьох, їхали в метро, трамваєм, знову йшли пішки. Володимир спостерігав за своїми друзями. Від його уважного внутрішнього зору вони ніяк не могли сховати своїх справжніх почуттів, які панували між ними. Це було щось зовсім іншим і не схожим на той стан, у якому вони перебували взимку. Тоді у Юркових очах Володимир читав ніжне замилування Вікторією, бачив у них якусь батьківську турботу і бажання огородити кохану від усіх земних бур і життєвих злигоднів. Зараз Юрій ішов поруч із жінкою з трохи опущеними вперед плечима, неначе її гнітив невидимий тягар, і Володимирові здалося, що Юрій сам потребує захисту.

Тоді, взимку, очі Вікторії були вологими озерцями, від поверхні яких відлітали сонячні зайчики. Зараз вони нагадували бездонні колодязі смутку.

Щоб якось відірвати себе від психологічного копирсання у стосунках між Юрієм і Вікторією, Володимир попросив їх обох, щоб вони допомогли йому скласти культурну програму з найбільшим навантаженням для нього, адже не так часто він їздить по столицях.

– Юро, ти постарайся дістати квитки у ляльковий, – сказала Вікторія, – на вечірню виставу. Цей театр – гордість нашого міста. Це раз. Концерт Барикіна – два, гастролі Кіо в цирку – три, органний зал в соборі – чотири, кінофільм “Політ над гніздом зозулі” – п’ять. Це програма мінімум. А там – побачимо. На жаль, до музкомедії не потрапимо, бо в них сезон починається з першого листопада.

Нарешті добралися додому. Молодята винаймали півбудинка. Володимир запропонував запекти картоплю в духовці. За півголини всі троє сиділи за затишним столом і з насолодою смакували паруючою рум`яною картоплею, пили духмяний  чай, й увесь вечір Володимира не залишало почуття тривоги за цих двох людей, які для нього за короткий час стали рідними. Він підозрював, що в них не все гаразд, що за побудованим, спеціально для нього, бар`єром благопристойності криється, поступово назріваюча, трагедія. Він тривожно думав, як можна їм допомогти. Він зовсім не уявляв, яким чином зможе це зробити, а іноді йому здавалося, що він усе понавигадував сам собі і нічого страшного не відбувається. Ще його мучило питання, чи має він моральне право, взагалі, втручатися в їхнє життя.

До того ж, Володимир був неприємно вражений тим, що Вікторія, сама того не підозрюючи, викрила Юрія на брехні. Виявилося, що ніякий він не невропатолог, а тільки навчається на вечірньому в медучилищі. Володимир напружено згадував, чи то Юрко так сам себе рекомендував, чи він сам це вигадав, а Юрій не заперечив. Скоріше, що це була його власна вигадка.

Володимирові постелили в дитячій, і коли він уже лежав, до кімнати зайшла Вікторія спитати, чи йому зручно. Чоловік не витримав і запитав:

– Віто! Юрко тебе не кривдить?

Жінка від несподіванки часто закліпала густими віями, хотіла щось відповісти, а потім махнула, неначе з досади, рукою і вискочила з кімнати. Володимир ще більше впевнився у своїх здогадках. Він довго не спав, крутився і десь аж перед ранком міцно заснув.

Наступного дня Юрій дістав  на Барикіна тільки два квитка, і тому на концерт їм довелося йти вдвох, без Вікторії, до того ж на сьогоднішній вечір ні з ким було залишати дітей. Володимир почував себе роздратовано, концерт йому не подобався, й він ледве дочекався його кінця. Коли вийшли на свіже повітря, він попросив Юрія погуляти нічними вулицями Харкова, бо мав намір підготувати його до важливої, і водночас, важкої розмови.

– Ти надовго якір кинув?

Питання було абстрактним, але Юрій зрозумів його:

– Мені вже стільки років, що мотатися ні до чого. Звичайно, що надовго. Але життя покаже, – відповів він.

– Так чого ж тоді ти мучиш Вікторію? У тому житті, що було до цього, ти звик, що тебе носили на руках, немов торбу писану, багато друзів – багато свободи. Коли захотів, тоді й додому повертався, міг взагалі не прийти ночувати…

– Свобода – святіша за будь-що…

– Так, свобода – святе діло, а скажи мені, будь ласка, якого біса ти завів сім`ю? Вибач, але ти, мабуть, не до кінця усвідомив, що ти тепер – батько двох дітей.

– А ти думаєш, так легко звалити на себе такий тягар?

– Згоден, не легко! А хвалитися цим справжньому чоловікові не до лиця. Якщо взяв на себе хрест, то неси його достойно до самого кінця. Що це за глава сімейства, що одержує зарплату у вісімдесят карбованців?

Володимир добивав Юрія, хоча в ці хвилини він майже фізично відчував той же біль, що і Юрій.

– Що ж робити? Та я сьогодні ж пішов би на вокзал вагони розвантажувати. Але, розумієш, Вікторія від цього страждатиме.

– Тоді нехай вона радіє, що ти у неї чистоплюй, і з радістю заглядає у порожній холодильник, який, до речі, наповнити – твої прямі обов’язки. А де поділися гроші, що ти їх одержав від продажу авто?

Юрій зам`явся від несподіванки, але відповів упевнено:

– То була дядькова машина, яка дісталася у спадщину матері. Ось мама її й продала.

Якщо забігти таки вперед, напишемо, що не було ніякої дядькової машини, а була державна, на якій Юрій працював до училища! Нова брехня ще раз боляче вразила Володимира. Він ніяк не міг зрозуміти, навіщо Юрій говорив йому неправду? Чи він думав, що Володимир буде його менше поважати, якщо дізнається, що він ніякий не лікар і немає в нього автомашини. Хіба від цього він стане гіршим для Володимира? Але повернемося до тієї нічної розмови між друзями.

– Не знаю, – подовжував Володимир, – чи маю я право втручатися в твоє особисте життя, але мені здалося, що Вікторії з тобою не солодко, ти примушуєш її страждати. Це я зрозумів, коли заглянув у її очі.

– Може, комусь іншому я й не дозволив би отак безцеремонно торкатися недозволеного, але тобі можна. І я навіть вдячний тобі за це, друже. Бо ти допоміг мені розібратися, що останнім часом коїться зі мною і Вікторією. Ти узагальнив усе, про що я й сам так часто думав. Ти допоміг систематизувати мої власні думки.

Декілька днів Володимир не з`являвся до своїх харківських друзів, він писав про них оповідання, і в останній вечір перебування в Харкові, ніс їм готовий твір і страшенно хвилювався. Щоправда, ще не знав, чи вистачить у нього сили прочитати його. Володимир також боявся за Юрія і Вікторію, чи вистачить у них сили почути крик його душі. Почути і зрозуміти. Він ніс оповідання і лаяв себе, наказував вчасно зупинитися, бо від цього відчайдушного кроку міг накоїти друзям лиха, але водночас він вірив, що Юрій і Вікторія – духовно загартовані люди, і вони знайдуть в собі сили залишитися на довгі роки щасливими.